Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

Його усмішка стала ширшою, відкривши ідеальні білосніжні зуби. Можливо, він вважав, що було б < мішно думати, наче з такою зовнішністю, як у нього, можна працювати офіціантом.　

— Інакше?　

— Інакше ти перебуваєш на забороненій території, — строго сказала я. — І я мушу про тебе повідомити. Я не почула, як ти зайшов.　

Мабуть, тому, що я в шафі напружено прислухалася до розмови братів Монфор.　

Незнайомець був одягнений у чорні джинси й темний светр. І до того ж ця неймовірна постава — пряма, граційна й водночас невимушена. Це не міг бути той очікуваний британський актор, якому, судячи з розповідей мсьє Роше, було десь за шістдесят. Може, він був танцівником балету? Чи азійським принцом?　

— Ну то що тепер? — запитала я, схрестивши на грудях руки.　

І тут хлопець розсміявся.　

— А, так, отже, я тут не працюю. Можливо, я готельний злодій, що розвідує територію?　

Ага, точно. А Заборонена Кішка — це насправді кіт. — Тоді тобі теж не можна тут бути, — сказала я. Він придушив сміх, що теж виглядало досить мило. — Окей. Давай ще раз спочатку. Там немає знака, що вхід заборонено. — Він показав на двері. — Я подумав, що це може бути коротшим шляхом.　

— Там якраз для цього висить номерок кімнати, тому стверджувати, що ти хотів просто пройти, немає сенсу.

Я пробралася повз нього до дверей і відчинила їх.　

— Бачиш?　

Може, він помітив, як сюди заходили двоє братів Монфор, не використовуючи ключа, і йому стало цікаво, куди ведуть ці двері?　

Це я принаймні могла б зрозуміти.　

Він підступив до мене так близько, що я змогла відчути аромат свіжовипраної бавовни і ще чогось лимонного. Я відразу подумала про рибу, яку їла на сніданок, і мимовільно стиснула губи.　

— Так, на перший погляд, справді схоже, що це просто звичайні двері в номер, — сказав він. — Та ось це збило мене з пантелику. — Він вказав на маленький значок аварійного виходу, що світив зеленим, розміщений над вимикачем. На ньому був зображений чоловічок у русі й стрілка, що чітко вказувала у напрямку таємних сходів.　

Я цього справді ніколи не помічала.　

— Хм, — видала я. — Та це діє тільки у випадку пожежі. І я не бачу, щоб тут щось горіло. А ти?　

Тепер він глянув мені в очі, і я зауважила, що райдужка була не такою вже й чорною. Вона відблискувала темно-карим.　

— Я не впевнений, — тихо вимовив він. — Але я до всього готовий. До всіх випадків.　

Він ступив крок назад.　

— Мене звати Трістан Браун. Я тут на канікулах зі своїм дідом, професором Артуром Брауном. Ми прибули вчора ввечері, під час снігової бурі.　

— Браун, номер 211, — пробурмотіла я і подумки почала проходитися списками гостей мсьє Роше. Ніяких особливих побажань для номера 211, ніяких поїздок саньми, SPA-візитів чи уроків їзди на лижах, жодних алергій чи непереносимостей, ніякого собаки, позначок VIP від Романа Монфора, ну зовсім нічого, що могло б розповісти мені більше про цього гостя. Номер 211 був розташований якраз на цьому поверсі, в кінці коридору, поруч із номером хлопців Барнбруків і навпроти номера Барнбруків із немовлям.　

Та який там коротший шлях! На шляху з номера 211 сюди Трістан (гарне ім’я, до речі, досить йому личило) неодмінно мав би проходити повз головні сходи чи ліфт, якими він міг без проблем скористатися. І який гість блудить готелем о такій годині, відкриваючи навмання різні двері, немає різниці зі знаком аварійного виходу чи без нього?　

— А в тебе є ім’я? — поцікавився він. — І ти справді покоївка?　

— Ні, просто одягнула уніформу, бо я так маскуюся.　

Звичайно, так розмовляти з гостем практикантці не зовсім личило б. Панна Мюллер уже б виказувала своє незадоволення з приводу моєї занадто щирої посмішки до гостей. На її думку, працівники були просто рухомим інвентарем готелю, тому вони не могли ні виявляти емоцій, ані їх викликати. Гості не повинні думати про те, мають працівники людські почуття чи ні, а тим паче почуватися зобов’язаними посміхатися у відповідь. «Завжди залишайтеся непомітними, ввічливими і повсякчас невидимо присутніми. Чи, може, ви зустрічали колись диван, котрий би нав’язливо посміхався?» — запитувала вона мене, і моя щира посмішка поступово сповзала з обличчя.　

Якби вона мене зараз чула, то напевно б узяла свій віничок із пір’я єгипетського страуса (вона присягалася, що це чиста правда) і гнала б мене ним назад аж до Бремена.　

Найкращим виходом було терміново звідси злиняти.　

— То ти мені нарешті розкажеш, що такого важливого було в тій шафі? — спробував Трістан із кімнати 211 ще раз.　

Замість відповіді я смикнула на себе двері позаду нас і обвела поглядом порожній коридор. На клямці до великого баштового люксу висіла торбинка зі щоденною газетою, яку передплачував Буркгарт-старший. Це, з одного боку, свідчило про те, що посильний уночі дістався своєю машиною до готелю, незважаючи на сніговій, а з іншого — що тато Дона міг будь-якої миті відчинити двері, щоби взяти газету.　

Ще одна причина якнайскоріше зникнути.　

Та Трістан Браун не здавався. Він уперто йшов за мною коридором.　

— Ти що, через мене язика проковтнула? — запитав він.　

Ага, помрій!　

— Якщо ти так хочеш знати: в шафі я розмовляла по телефону зі своїм шефом. Насправді я агент ФБР під прикриттям. Спецвідділ готельних злочинів за кордоном. Але це все, звісно, надсекретно.　

Трістан уперто прямував за мною далі по коридору.　

— Розумію, — сказав він, сміючись. — Та все ж ти могла б сказати мені своє ім’я. Кодове ім’я також підійде.　

— Цс-с-с-с. Інші гості ще сплять. — Я пришвидшила темп. — До речі, а ти чому не спиш?　

— Джетлаг. Я прилетів сюди вчора з Нью-Йорка. Манон? Ділу? Лола? Ти мені схожа на француженку.　

З Нью-Йорка? Вау!　

— Але ти говориш як англієць.　

Ми дійшли до головних сходів. Кімнати працівників розташовувались у південному крилі ліворуч, а кімната Трістана була в кінці коридору навпроти.

Я зупинилась перед нішею з картиною, написаною олійними фарбами. На ній була зображена дівчина з намистом із перлів. Вона була наче жива. На перший погляд, могло видатись, ніби вона справді стоїть там, за вишитими червоними оксамитовими портьєрами, у вечірній сукні з глибоким декольте та з майстерно підібраним волоссям. Однією рукою вона сперлася на спинку крісла, іншою елегантно тримала театральний бінокль. І