Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка ( 14.10)

Віка прокинулася в темряві, але це не була її кімната. Вона не могла згадати, як потрапила сюди. Вся її голова боліла, а серце билося швидше, ніж зазвичай. Вона відчувала якусь дивну важкість у тілі, як ніби всі сили покинули її, і кожен рух давався з великими зусиллями.

Серед темряви їй не було видно жодного вікна. Єдиний звук, що долинав, був тихий шелест вітру з-за стіни. Вона намагалась піднятися, але одразу відчула запаморочення й слабкість, ніби її тримали в чому-то холодному й важкому. Її руки були зв'язані мотузками.

Що сталося? Як вона потрапила сюди? В її пам'яті були лише уривки — спогади про те, як її викрали, як її затягли в машину й відвезли у невідоме місце. Віка не могла зрозуміти, чому вона в такому стані. Чому вона тут і хто це все організував? Вона ці два дні в підвалі була сонлива й ці дні пам'ятала як у тумані.

Вона спробувала крикнути, але її голос виявився слабким, ледь чутним. Якби її хтось почув, це не допомогло б. Вона була сама в цьому підвалі, здавалося, залишена на призволяще. Її щоки були запалені від сліз, а серце розривалося від страху.

Віці стало зле, їй було холодно, і її шлунок болів від голоду. Вона вже кілька днів не їла, їй не давали їжу. Вона намагалася відшукати хоч щось, аби втамувати голод, але в підвалі не було навіть води. Лише темрява й моторошна тиша.

Кожного разу, коли вона намагалася піднятися, її сили зраджували її. Здавалося, що її тіло не належить їй, що вона стала просто частиною цього місця, забута й залишена.

Тихо звучав крок. Хтось йшов по сходах з поверху, що було чутно навіть у такому віддаленому місці. Серце Віки підскочило. Чи може це хтось, хто принесе їй допомогу? Але двері відчинилися, і вона побачила Христину, яка ступила всередину з незворушним виразом обличчя.

— Ти ще жива? — запитала Христина, мовляв, це була її рутинна перевірка.

Віка спробувала відповісти, але лише відчула, як її рот пересох. Христина лише посміхнулася й вийшла, закривши двері за собою, лишивши її знову в тій самій тиші й самотності.

Віка відчула, як її надії розсіюються, і сльози знову накрили її. Вона не знала, скільки ще зможе витримати. Слабкість наростала з кожним моментом, і здавалось, що її сили відходять все далі й далі.

Залишалося тільки одне — думати про Дениса, про те, як він її шукає. Це було єдине, що давало їй сили боротися з тим, що з нею відбувалося. Він не міг її покинути, і вона повинна була витримати. Вона мусила триматися.