Читати книгу - "На краю вірності, JKatrin"

Вівіан

— Ти хоч розумієш, що вчора витворила?
Голос Рафаеле лунав ніби й легким тоном, але очі його були серйозні, гострі, мов лезо. Він стояв, спершися плечем об стіл, схрестивши руки на грудях, і дивився прямо на мене.
— Не переймайся так, — я втомлено скинула волосся з обличчя. — Все під контролем.
— Під контролем? — Він хмикнув і трохи хитнув головою. — Вівіан, ти мала бути непомітною. Без контактів. Без фліртування з Віто, розумієш?
— Це не було фліртування. Це було відволікання уваги.
Він підняв брову.
— Ага. А я — оперний співак. Відволікання уваги таке, що Віто тепер шукає тебе по всій Італії. І мало того — ми не встигли витягнути все, що хотіли з їхньої системи. Максимум — поверхневий доступ.
Я зітхнула й відкинулася на спинку стільця.
— Вони мене не знайдуть.
— Ой, не знайдуть? — саркастично кинув він.
— Ні. Макіяж був таким сильним, що я сама себе ледь впізнавала,. Я знала, на що йду.
Рафаеле потер підборіддя. У його погляді майнула гордість, змішана з роздратуванням.
— Ти іноді занадто впевнена у собі. Але гаразд. Можливо, цього разу пронесло.

У цей момент двері прочинилися, і в кімнату зазирнула Лаура.
— Рафі, у мене тут щось дивне, — її брови зсунулися. — Я намагалася запустити твою програму, а там вилізли якісь незрозумілі цифри. Вони не схожі на ті, що я бачила раніше.
— Давай сюди, — лагідно сказав Рафаеле, беручи в неї планшет. — Зараз подивимось.

Лаура швидко проскочила в кімнату і вмостилася поруч, зазираючи через плече. Я відчула, як напруга трохи спала — у повітрі з’явилася легкість, якої бракувало.

Рафаеле швидко пробігся поглядом по екрану, водночас пояснюючи Лаурі спокійним тоном, що саме вона побачила і чому програма поводилася так дивно. Вона кивала, уважно слухаючи, а потім навіть запитала щось уточнююче.

Я здивовано підняла брови.
— З якого моменту ти навчаєш дитину програмуванню? — запитала я, не приховуючи подиву.
Рафаеле тільки злегка всміхнувся краєчком губ.
— Вона сама попросила. І, знаєш, схоплює на льоту краще, ніж деякі дорослі.
Лаура гордо випрямилася, закинувши пасмо волосся за вухо, а я мимоволі усміхнулася. Хто б міг подумати.

Використавши цей момент, я розгорнула перед собою список завдань і замовлень. Останні дні змусили мене подумати двічі. Я вже встигла скоротити кілька зайвих контактів і викреслити дрібні замовлення. Нам потрібна була тиша. Принаймні, на деякий час.

Пальці ковзали по екрану. У нас залишилось лише три великі операції — одна в Женеві, одна в Марселі й ще одна в Сельвії… Мої очі звузилися.

Через годину Рафаеле підсунув мені планшет.
— Глянь сюди. Наші люди знайшли дещо цікаве на Габріеле.
Я втупилася в екран.
— Це точно?
— Так. Він готує велику угоду. Дуже велику.
Я повільно усміхнулася.
—Якщо ми правильно зіграємо — ми не просто зіб’ємо його плани. Ми перехопимо їх.
Рафаеле кивнув, у його очах блиснула звична азартна іскра.
Я відкинулася на спинку стільця й переплела пальці.
Гра ставала серйознішою.
І я любила такі ігри.