Читати книгу - "На краю вірності, JKatrin"

Віто

Ранкове світло ковзало мармуровою підлогою кабінету, роблячи її ще холоднішою, ніж зазвичай. Я стояв біля вікна, спиною до дверей, слухаючи, як Луїджі чітко й неквапливо доповідає.

— Ми перевірили всі імена, які викликали підозру в списках гостей. Двоє — неспівпадіння за документами. Але жоден з них не має зв’язків із Ноксом або будь-якими іншими групами.

Я мовчав, ковзнувши пальцем по краю келиха зі склянкою води. Вчорашній вечір не виходив з голови. Її обличчя. Її дотики. Її запах.

— А жінка з бару? — мій голос був рівним, майже невиразним. — Та, з якою я зіштовхнувся.

У кабінеті повисла коротка пауза. І саме в цей момент двері розпахнулися — без стуку, як завжди — і ввалився Даріо.

— Зіштовхнувся? — на обличчі Даріо заграла нахабна усмішка. Він кинув погляд на Луїджі, потім на мене. — Точно зіштовхнувся? Бо з боку здавалося, ніби ти збирався її з’їсти просто на барній стійці. Без ножа й виделки.

Я повільно обернувся. Достатньо повільно, щоб він встиг зрозуміти, що жарти краще залишити на потім.
Даріо тільки театрально розвів руками й підняв брови.

— Добре-добре. Мовчу. Але там така напруга була, що аж люстри миготіли.

— Луїджі, — я навіть не глянув на Даріо, — перевір цю жінку. Хочу знати, хто вона, звідки і що тут робила.

— Уже працюємо над цим. — Луїджі коротко кивнув і зник за дверима.

Даріо плюхнувся в крісло навпроти мого столу, нахилившись вперед на лікті.

— Ти ж розумієш, що якби вона справді хотіла щось з тобою зробити — я маю на увазі не в хорошому сенсі, а в сенсі підірвати — вона мала всі шанси. — Він хмикнув. — А якщо хотіла просто тебе звабити… то теж мала всі шанси. Я б на твоєму місці подумав, чи точно варто так легко втрачати пильність, друже.

Я не відповів. Просто зосереджено дивився у вікно. Ця незнайомка з’явилася нізвідки і зникла точно так само. І зараз моє нутро підказувало — це не було випадковістю.
Через півгодини Луїджі повернувся. На його обличчі була легка тінь напруги.

— Ми знайшли її. Записана під ім’ям Франческа Вітале. Але… справжня Франческа Вітале — жінка років п’ятдесяти, яка зараз у Мілані. Її документи хтось використав.

Я поставив склянку на стіл.

— Фото?

Луїджі простягнув планшет.
На екрані — вона. Та сама жінка. Вже без маски. Червоні губи. Карі очі. Лінії обличчя здавалися знайомими, ніби я вже бачив її десь раніше — або надто довго уявляв її в своїх думках.

— Документ підробили якісно. Вхід пройдено без зайвих питань. Вона знала, що робить, бос.

Я довго дивився на фото. Потім повільно, акуратно поклав планшет на стіл.

— Це вже цікаво.

Даріо свиснув крізь зуби.

— А я казав — не просто дівчина.

Я підняв погляд на Луїджі.

— Підійміть записи з камер. Я хочу знати, з ким вона спілкувалася, коли і звідки прийшла та куди зникла. Перевірте всі можливі виходи.

— Буде зроблено. — Луїджі вийшов, не витрачаючи часу.

Даріо підвів брови.

— Думаєш, вона працює на Нокса?

Я стиснув пальці на краю столу. В голові вже вибудовувався план.

— Не знаю. Але якщо вона сама наважилася грати в ці ігри — мені ще цікавіше.

Я підвівся з крісла. Моя тінь ковзнула стіною.

— Я знайду її. І дізнаюсь, чого вона прийшла в мій дім.

У кутку губ ледь сіпнулася посмішка.
Даріо підвівся, кивнувши сам до себе.

— Схоже, скоро стане гаряче.

Я зупинився біля дверей.

— Якщо вона хотіла моєї уваги — вона її отримає.

І я вийшов, мені потрібне свіже повітря.