Читати книгу - "На краю вірності, JKatrin"

Віто

— Віто! Щасливого дня народження!

Голос пролунав різко й недоречно, мов розбитий келих у тиші. Я мало не зціпив зуби так сильно, що хрускіт би почули за кілька метрів. Ще мить — і я б забув про все довкола. Ще мить — і мої губи торкнулися б її.
А тепер це зникло.
Чорт би побрав цього ідіота.

Я розвернувся повільно. Посмішка на моєму обличчі була бездоганною. Розрахованою. Точною до міліметра.
Таку посмішку я носив завжди, коли хотів когось убити.

— Дякую, Джакомо.
Я потиснув йому руку, навіть дозволив короткий сміх. І весь цей час, боковим зором, я бачив, як вона вислизає. Немов тінь, мов дим, мов сон, який розчиняється на світанку.
Чорна сукня. Червоні губи. Очі, які бачили більше, ніж варто було б.
Коли я знову залишився на самоті, я не відразу повернувся до натовпу.
Пальці правої руки мимоволі стиснулися, згадуючи її дотик. Легкий, грайливий — і нестерпно дразливий. Її нігті ковзали по моєму піджаку, повільно. Вона знала, що робить.
Вона гралася зі мною.

Я довго не міг позбутися відчуття її близькості. Ці червоні губи. Легкий аромат її шкіри — солодкуватий, пряний, трішки пекучий.
Я б міг зробити з нею стільки речей.
І зробив би, якби не цей чортів Джакомо.

Я стояв серед натовпу гостей, говорив потрібні слова, тиснув руки, приймав побажання — все автоматично. Тіло було тут, розум — десь в іншому місці. Там, де мої долоні ковзали по її талії, де її губи нарешті зустрілися б з моїми, без перерв.
Там, де вона шепотіла б мені на вухо щось зовсім не пристойне.

— Бос.
Я підняв погляд. Луїджі стояв поруч. Серйозний, як завжди. Його підборіддя ледь сіпнулося — знак, що він не хотів говорити це вголос на людях.

— Кажи, — коротко кинув я.

Він нахилився ближче.
— Хтось намагався пробитися в нашу систему. Майже непомітно. Але ми засікли.

Мої пальці знову стиснулися в кулак. Ось як.
Це вже не гра.
Це робота.

— Є слід? — коротко спитав я, не змінюючи виразу обличчя.

Луїджі хитнув головою.
— Поки ні. Але схоже на зовнішнє втручання. Дуже чисто працювали.

Я кивнув, змусивши себе знову вдягти маску спокою.
Не час робити поспішні висновки. Такі речі могли бути роботою Нокса або когось із його людей. Але щоб пробитися в нашу систему так близько — хтось мав бути поруч. У цій будівлі. Зараз.

— Перевір всіх, хто тут, — голос мій був спокійний.— Прочешіть будинок. Уважно.
— Так, бос.

Не час розслаблятись. Навіть у день народження.

Я ще раз окинув поглядом залу. Оркестр заграв нову мелодію. Гості кружляли у вальсі, дзвеніли бокали, сміялися жінки. Все виглядало бездоганно. Спокійно.

Але під цим блиском уже ховалося щось інше.
Я відчував це нутром.
Як запах озону перед грозою. Як тихий зсув ґрунту перед обвалом.

Я підняв келих, відпив ковток і дозволив собі на мить заплющити очі. В моїй уяві знову спалахнуло її обличчя. Ця жінка з’явилася наче з диму й зникла так само швидко.
Але після таких дотиків навіть дим залишає слід.

Я відкрив очі, вдягнув на обличчя спокійну усмішку і повільно рушив до натовпу.
Хто б не наважився грати з моїм світом — довго в тіні не протримається.

Мої люди вже почали працювати.
І якщо ця незнайомка справді має стосунок до вторгнення — я знайду її.
А коли знайду…
Я вирішу, що з нею робити.