Читати книгу - "Безприданниці. Ребекка, Олена Гуйда"

Вьерна якимось невловимо спритним рухом штовхнула мене в прохід і двері за моєю спиною вмить зачинилися.  От...

Мешканці Ньеркела давно звикли, що я легко могла з'явитися і з чорного ходу.  Але навіть в рідному замку, до гостей я виходила з парадного входу.  Принаймні, вперше.

У Північній межі від мене такого не очікував ніхто!  Я і сама від себе не очікувала, як виявилося, подібного.  На мені схрестити стільки здивованих поглядів, що мені захотілося втекти або провалитися на місці.

Ось він задум ліри - показати хто я насправді: жебрачка, безприданниця, якій і служницею бути велика честь.  Ось ким вона мене хоче виставити перед лірами.  Прокляття!  Гнів захлеснув мене в одну мить, надаючи якийсь шалої сміливості.

Хотіли служницю?!  Гаразд!  Буду служницею!

Я одягла на обличчя саму спокійну, холодну усмішку, намагаючись дивитися на єдину людину, яку знала - мого чоловіка, і одним рухом вирвала з рук оторопілої служниці глечик з якимось хмільним напоєм.

Високо підняти підборіддя.  Головне не спіткнутися, не збитися з кроку.

Я відчувала на собі повні німого здивування погляди гостей замку, але дивилася тільки в сині, повні недовіри і нерозуміння очі чоловіка.  Ледве я наблизилася до місця господарів будинку, він мовчки піднявся все ще не розуміючи, чого від мене чекати.

 - Мій лорд, чоловік, пан, - заговорила я голосно, карбуючи кожне слово і молячись лише про те, щоб голос мене не підвів.  - У присутності твоїх людей і беручи богів у свідки, я клянусь бути вірною дружиною тобі, турботливою господинею і покірною служницею, як того вимагають наші боги і заповіти предків, - і на доказ наповнила кубок свого чоловіка, як виявилося, червоним вином і вклонилася,  як і личить прислузі.

По залу прокотився шепіт.  Явно таких клятв цей будинок не чув ще.  Зізнатися, я й сама не очікувала, що доведеться повторити свою весільну клятву, але вчинок рудої дівчини сплутав мені всі карти.

Але більше мене все ж хвилювало те, як тепер вчинить мій чоловік.  Він навіть не питав про мене весь цей день, немов я перестала існувати, переступивши поріг його дому.  І не здивуюся, якщо зараз він просто висміє мене.

Шорсткі жорсткі пальці торкнулися мого підборіддя, змусивши трохи здригнутися, але підняти погляд.  Страшно дивитися в очі невідомому, просто тому, що не розумієш до чого готуватися.  Але вираз обличчя мого чоловіка не виглядав злим, сердитим або розчарованим.  Задумливим і... зацікавленим.  А в очах, мені здалося, майнуло щось схоже на повагу і якесь... тепло?

 - Міледі, - трохи хрипкий голос прокотився по залу, заглушивши надмірно емоційні шепотки.  - Я приймаю вашу клятву.  У відповідь клянусь оберігати вас, почитати і поважати, як дружину свою, мати моїх дітей як вимагають боги і заповіти предків.

У мене від цих слів на коротку мить все перевернулося всередині, захотілося відвернутися, але лорд не дозволив навіть погляд відвести.  Наші погляди сплелися в тугий канат, який не могли розірвати ні повні нерозуміння вигуки, ні незручність ситуації.  У Ньеркелі він так і не зволив мене поцілувати.  Обійшовся тільки ритуальними словами.  Невже зараз...

Підкоряючись його мовчазному наказу я піднялася.  Серце вискакувало з грудей, вже вгадавши, що зараз має статися.  Стало так тихо і мені здалося, що в цей момент перестало існувати все - зал, чужі мені люди, руда дівчина, Хільда​​... був лише він.  Його очі.  Його губи.

Він не поспішав, немов чекав моєї реакції.  Але цього разу я вже точно тікати не збиралася і зібравши всю хоробрість в кулак сама подалася йому назустріч.

Це було подібно удару блискавки.  Я завжди сміялася, коли Шарлі зітхаючи раз по раз зачитувала вголос сцени поцілунків зі своїх книг про велике кохання.  Але це було саме так.  До запаморочення, до збившогося дихання, до вогню, щот пробігає по венах.  Я ловила його губи своїми губами, немов благала не відпускати, відкривалася йому назустріч.  І коли він розірвав поцілунок, стало якось сумно і порожньо, немов мене покинули.

Можливо, це було всього лише легке помутніння, але нерозумно заперечувати - воно мені припало до душі.

Зал вибухнув криками, вітаннями, сміхом, а я почала потроху усвідомлювати, що саме тільки що сталося і щоки повільно заливав рум'янець.  Абсолютно несподівано на очі потрапила та сама ліра Вьерна, і вона навіть не намагалася приховати свій гнів, свердлячи мене поглядом.  На що я дозволила собі криву, трохи глузливу посмішку і кивнула, в знак вдячності.  Сама того не бажаючи, вона зіграла мені на руку.  І явно її це мало тішило.  Так хто ж ти - ліра Вьерна?

 - За мою дружину леді Ребекку Амора, - підняв тост мій чоловік, зробивши ковток з кубка і передавши його мені.

Дуже вчасно, тому як у мене пересохло в роті і відчайдушно плуталися думки.  Але основну я не упустила - леді Північної межі він мене так і не назвав.  І це стало тією гіркуватістю, що зіпсувала всю солодкість першого тріумфу.