Читати книгу - "Остання із роду Віндор, Надія Філіпська"

Аріелла Віндор

Ранок видався напрочуд препаскудним. Я злою фурією носилася по кухні у пошуках кави. Перерила всі полиці, перевернула вверх дном всю комору але дива не сталося. Її не було!

– У когось сьогодні поганий настрій? – пролунав голос за спиною.

– Кава скінчилася, – пояснила я свій поганий настрій. А сама різко розвернулася і подивилася на … дракона.

– А …

«Арішка, мовчи!» – скомандував Урос, і я так і застигла з відкритим ротом. Здивовано дивилася на дракона, який прискіпливо вивчав мене.

«Ти знову забула про льодяника?» – вкрадливо запитав Урос.

«Забула? Якого льодяника? Ти про кого?»

«Я про дракона, на якого ти дивишся».

«Я забула такого красеня? Чекай, а чому в нього таке дивне ім’я?»

«То не ім’я! То ти його так називаєш! Арішка! Згадуй швидше, поки він нічого не запідозрив! Угода, трипатони, корінь златника», – перераховував дух.

– Ти якась дивна, – видав дракон.

– Кажу ж, кава скінчилася, – нарешті пам’ять почала відновлюватися.

Дракон розуміюче кивнув. Він підійшов до холодильника і відкривши дверцята, оглядав його напівпорожні полиці.

– Сніданок буде пізніше, – повідомила льодянику і схопивши сумку встигла зробити два кроки до дверей, щоб наштовхнутися там на дракона.

І як він тільки встиг? Він же щойно був на кухні?

– Куди? – ціпкий погляд оглядав мене ніби скануючи.

Це що таке? Мене вже з власного будинку не випускають?

– За кавою! Я без неї не можу, – пояснила дракону, і хотіла його обійти.

– Я з тобою, – беззаперечно повідомив льодяник і першим вийшов з будинку.

– Навіщо?

– Продуктів у нас вже обмаль. Поповнимо запаси!

– Добре, – дракон правий, у холодильнику вже полиці майже порожні.

Жила я від селища не так і далеко, але місцевість була тут неприглядною. Одразу за селищем розпочинався ліс, а оскільки до лісу додавалися болота, то охочих прогулюватися до моїх володінь було обмаль. Лише «женихи» та дракони навідувалися до мого будиночку.

Ліс швидко скінчився і ми вийшли на околицю селища. Пройшли два квартали широкими вулицями і опинилися на Ринковій площі. Тут вже повним ходом йшла торгівля. Я пройшла рядами в пошуках потрібного. Дракон на той момент відстав від мене, але я його і не чекала. Не загубиться. Він же тут не вперше, сам казав, що вже бував у селищі з ректором та й на ринок за продуктами забігав.

Зупинилася біля лавки з вивіскою «Молоко», де зібралося трохи людей і стала в чергу. Люди поруч невдоволено косилися на мене, деякі навіть поспішили геть.

– Клята відьма, – пошепки але достатньо щоб я почула, промовив селянин, що поспішив піти геть.

Я, як і завжди, робила вигляд, що нічого не відбувається. Торговка була невдоволена моєю появою, але торгівля перш за все, тому я таки купила потрібне молоко.

Оглянулася навколо і помітила вдалині Невіша, що спокійно розгулював торговими рядами, і час від часу шептався з місцевими. Комусь пощастило більше, на нього місцеві реагують нормально, он навіть посміхаються йому. Сподіваюся, що Невіш мене не помітить, не хочу зайвої уваги до себе, її і так вистачає. А ще помітила, що дракон нікуди не подівся, а стоїть неподалік від мене і невдоволено супиться.

З’ясовувати з драконом, що не так, я не збиралася. У самої був поганий настрій, який з кожною хвилиною перебування на ринку ставав все гіршим. Пішла далі до лавки з овочами. Тут теж на мене косо зиркнули і невдоволено обслужили. І знову почула невдоволені шепотки.

– Клята відьма!

Щось мені не подобалося, те що коїлося сьогодні в селищі. Декілька днів тому я була на ринку, і все було як і раніше, а тепер ми ніби повернулися на сім років назад. Що так розізлило місцевих, чи вони вже забули мою демонстрацію сили? Я перейшла до іншої лавки, дракон тінню пройшов слідом. З кожною покупкою він ставав все похмурішим. І це при тому, що все невдоволення місцевих було спрямоване лише на мене одну. Дракона вони якось і не помічали. Атмосфера на ринку розпалялася, і я вже почала роззиратися навколо, чи бува не готують для мене чергове вогнище. Шкода, що зараз я не в змозі застосувати свою магію. Було б прикро після всіх труднощів, загинути сьогодні на вогнищі, так і не здійснивши заплановане. Під кінець я навіть піддалася паніці, і вирішила, що пора закінчувати з покупками і повертатися додому.

– Йдемо додому, – повідомила дракона, коли він забрав у мене сумку.

– Так швидко? – здивувався він.

Швидко? Та ще трохи, і мене тут живцем підсмажать. Я вже бачила, як місцеві збираються у групи і перешіптуються. Я навіть готова лишитися без кави, аби якнайшвидше забратися звідси. Живою. Крамниця з кавою, до речі була вже на відстані витягнутої руки.

– Цього достатньо, – запевнила дракона і попрощалася зі своїм улюбленим напоєм.

– Не думаю. Каву не купили, а ще м’ясо. І якщо без останнього я обійдуся, то без кави ніяк.

– Без кави? – здивувалася. Наскільки я встигла помітити, то дракон більше полюбляє м’ясо.