BooksUkraine.com » Фентезі » У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф 📚 - Українською

Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

34
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "У давній давнині були створіння" автора Кіяш Монсеф. Жанр книги: Фентезі. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 100
Перейти на сторінку:
ти можеш залишатися такою сильною, зіткнувшись з усім цим.

Правдою було те, що я й сама не знала. І я навіть не була впевнена, що я взагалі сильна. Наразі я розмовляла з дверми й дозволила випадковій незнайомці поселитись у мій дім, тому що довіряла її улюбленцю. Ні те, ні інше не здавалося мені свідченням сили.

Я зустріла Меллорін біля дому саме в той момент, коли Франческа поверталася з прогулянки зі своїм новим прийомним вихованцем — нечистокровним пітбулем на ймення Бастер із короткими, кострубатими лапами й дурнуватою усмішкою.

— Як звати твою подружку? — запитала Франческа, чи не вперше з виглядом справжньої законної опікунки.

Меллорін маневрувала, аби закрити собою переноску Зорро, що досі була в кошику велосипеда.

— Це Франческа, — сказала я Меллорін. — Вона моя офіційна опікунка. Франческо, це Меллорін. Вона житиме в мене деякий час.

Франческа з підозрою оглянула Меллорін з ніг до голови.

— Ти вскочила в халепу чи щось таке? — запитала вона.

Бастер понюшив повітря, вловив запах Зорро й заскавучав.

— Щось таке, — відповіла Меллорін.

— Твої батьки знають, що ти тут?

— Довга історія, — відповіла вона.

Очі Франчески звузилися:

— Ти вживаєш наркотики?

Меллорін скривилася.

— Ні, — відповіла вона. І потім додала: — Фу.

Коли Франческа зрозуміла, що все ще має вигляд не надто переконаної, вона радісно додала:

— Я відьма.

— Ага, — промовила Франческа, очевидно відчувши полегшення, коли почула це. — Що ж, тоді все гаразд. — Вона обернулася до мене: — Самоса. Я залишила трохи для тебе. — І, кивнувши в бік вхідних дверей, розвернулася й почала тягнути Бастера назад до своєї хатини. Через плече вона вигукнула: — Без проклять!

Дивитися, як Меллорін Мартель заносить переноску із Зорро й пакет із самосою в будинок, у якому я виросла, було все одно, що дивитися, як хтось бере моє життя і складає його навпіл, наче аркуш паперу, так що дві найдальші точки раптово дотикаються. Я не думаю, що пацієнт чи клієнт, чи навіть інший лікар хоч раз переступили поріг нашого дому за всі ці роки, що мій батько практикував.

Але йшлося не тільки про клієнтів. Я ніколи нікого не запрошувала додому. Я не могла передбачити, що може статися, і не хотіла, щоби хтось був присутній під час того, як мій батько змушений буде вдатися до одного зі своїх зникаючих трюків. Або якщо виявиться, що в нашому холодильнику немає нічого, окрім кетчупу. Довелося б занадто багато пояснювати, відповідати на занадто багато запитань.

А тепер ось тут Меллорін — клієнтка, якій місце в клініці, і Зорро, який, вибравшись із переноски, нагадав мені, як мало я ще знаю й не розумію про життя та роботу мого батька. Вони стояли на порозі мого будинку, і кожна важлива частина мого життя в одну мить спресувалася так щільно, що на секунду стало важко дихати.

— Зазвичай я не приймаю гостей, — зізналася я.

— Немає нічого кращого, ніж розповідати про свою дивну сім’ю новим людям, чи не так? — сказала Меллорін.

Вона вибухнула легким, усезнавчим сміхом, і погладила Зорро по голові. Я відчула, як напруга всередині мене трохи ослабла. Можливо, вона справді була відьмою.

Аж тут у неї задзвонив телефон. Меллорін поглянула на нього, і її усмішка щезла. Вона зробила глибокий вдих і відповіла на дзвінок.

— Привіт, — сказала вона. — Я жива і в безпеці. Не телефонуйте мені. Не шукайте мене. Я сама зателефоную, коли буду готова.

Закінчивши цю коротку розмову, вона ще довго дивилася на телефон.

— Моя дивна сім’я, — заговорила Меллорін нарешті. Вона знову всміхнулася й, відклавши свій телефон, опустилася на коліна, аби погладити свого домашнього лиса. — Наразі я не можу повернутися додому. Можливо, це трапиться ще не скоро. Якщо тобі колись знадобиться, щоб я забралася на день чи назавжди, то я зрозумію.

Проте тепер, коли Меллорін була тут, я не хотіла, щоб вона покидала мене. Звучання хоча б ще одного голосу всередині цих стін після тижнів мовчання заспокоювало.

— Ти можеш залишатися тут стільки, скільки тобі потрібно, — сказала я.

— Дякую, — відповіла Меллорін. Вона гордовито випросталася, і її очі блищали. — У мене є план, до речі. В Окленді є одна окультна крамничка. Вони ще не знають про це, але вони наймуть мене на роботу. Коли я зароблю трохи грошей, то почну платити за оренду й за все інше, бо я завинила тобі за допомогу Зорро. І я збираюся повернутися до школи, щоб у моїх батьків не було неприємностей. Напевно, я дізнаюся, в яку школу ти ходиш. Не хвилюйся, ти навіть не помітиш мене. У мене добре виходить бути непомітною. А поки що дозволь мені приготувати вечерю.

Отак все й відбулося. Меллорін Мартель тепер була моєю сусідкою по кімнаті.

Вільна кімната наверху була завжди звалищем непотрібних речей, які залишаєш і надовго забуваєш про них. Одяг, який ніхто не носив. Коробки з непотрібними паперами. Старі шкільні домашні завдання. Я не була в цій кімнаті вічність. Мені ніколи не було потрібно нічого з того, що ми там зберігали. А тепер, коли ми з Меллорін відсували коробки з дороги, я відчула незрозуміле занепокоєння, ніби якась віддалена частинка мене збиралася вивернутися назовні.

— Я би віддала тобі іншу спальню, — сказала я, — але вона була мого батька. І вона ніби й досі його.

— Я розумію. Нам і тут буде непогано, — відповіла вона.

Зорро муркнув, що прозвучало як згода.

Ми розгорнули спальний мішок, і я знайшла для Мел­лорін подушку. Зорро скрутився калачиком у кутку, підібгавши хвіст під підборіддя, його очі були втомленими і сторожкими.

— А тепер, — сказала Меллорін, — вечеря.

Я показала їй кухню, поклала самосу до холодильника й піднялася наверх, до батькових дверей. Ці двері вже не видавалися настільки непроникними. Це були звичайні двері, як і всі інші в домі. Будь-хто й коли завгодно міг відчинити чи зачинити їх.

Для мене було полегшенням — не відчувати темного тяжіння кімнати за ними. Будинок неначе побільшав. Але десь у цьому тяжінні існував мій батько, і якщо сила цього тяжіння була вже не такою міцною, отже, він перебував трохи далі, був мертвішим.

Із кухні доносився аромат чогось смачненького. Во­станнє на кухні пахло справжньою їжею навесні після смерті матері.

Цього року ми ходили святкувати початок нового року — Норуз.

Минулого ж року ми не святкували перський Новий рік. Можливо, нас ніхто не запросив. Раніше, до маминої смерті, ми ходили на це святкування щороку. Вона любила це свято, я пам’ятаю.

Мій

1 ... 22 23 24 ... 100
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"