Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

Мій батько вдягнув костюм, а мені він купив нову сукню. Я пам’ятаю, що це відбувалось у великому будинку, сповненому музики, шуму, сміху й усяких-превсяких ароматів — шафрану, трояндової води, парфумів, сигар. Дорослі були в костюмах та вишуканих сукнях, танцювали й пили коктейлі з горілкою. Гості літнього віку сиділи на диванах, пліткували, їли солодощі та курили сигарети.

Діти були вдягнені в піджаки й сукні та дивилися «Супершістку» на величезному екрані телевізора, їли з величезних тарелів рис, кебаби й густе солодке рагу з гранатів і волоських горіхів. Пізніше деякі старші діти пробралися за басейн і запускали ракети з пляшок, поки на них не нагримали. Здавалося, тут усі знають одне одного. Діти говорили про інших дітей, яких вони знали, але про яких я ніколи не чула. Вони співали пісні, яких я не знала. Вони розмовляли на фарсі без жодних видимих зусиль. Слово тут, слово там, жарти, каламбури. Того вечора я зрозуміла, що не маю жодного уявлення про те, що означає бути іранкою. Це була частина мене, і я нічо­гісінько в цьому не тямила.

Коли ми покинули вечірку, я почувалася запамороченою і пригніченою. Мій батько відвозив нас додому, і я прихилила голову на вікно з боку пасажирського сидіння, поки у вухах у мене все ще відлунювала та вечірка.

— Тобі було весело? — запитав він мене.

— Їжа була смачною, — відповіла я.

Два дні потому батько взявся куховарити.

— Ти повинна знати про свою культуру, — пояснював він.

Я не просила в нього тих знань. Але, звісно, він насправді розмовляв не зі мною. Я просто не знала тоді цього.

Він приготував рис із шафраном і маслом. Нарізав картоп­лю й вистелив нею дно горщика, щоб вона хрумтіла, а рис не пригорів. Він подрібнив жменю зелені, допоки його руки самі не були обліплені нею, і змішав її з червоною квасолею. Того дня на кухні пахло гуньбою, лумі, шафраном та сумахом. І того ж вечора він подав нам традиційну перську вечерю.

І була вона на смак жахливою.

Батько зрозумів це, щойно її покуштував. Забагато солі й занадто все засмажене. Картопля підгоріла, рис був сухий, а рагу гірчило.

Він викинув їжу й повів мене в перський ресторан. Офіціант привітався з нами на фарсі. Мій батько відповів англійською, офіціант зрозумів натяк і перейшов на англійську. Їжа була тут кращою, але він все ще бурчав, що вона не така, яка повинна бути.

Це був останній раз, коли мій батько щось готував не з консервантів чи з морозильні.

Я гадаю, що він намагався бути тією версією себе, якої більше не існувало, версією, яка померла разом із мамою. Я також гадаю, що батько усвідомлював, що тепер він змінився, і що тепер буде тим іншим назавжди. Припускаю, що він і гадки не мав, що робити з тією його частинкою, що залишилася з ним.

Я розвернулася, щоби спуститися вниз. Коли я ступила на сходи, то побачила Зорро, який спостерігав за мною з темряви в кінці коридору. Мені стало цікаво, кого він бачив, ким я була в той самий момент. Чи це була відважна, впевнена в собі дівчина, що запросила відьму у свій дім? Чи це була дівчинка зі шрамом від єдинорога, що складалася на дев’яносто дев’ять відсотків з людини й на один відсоток із магії? Чи, може, він бачив загублену та розгублену дитину, яка розмовляла з дверима, які вона все ще боялася відчинити? Чи дівчинку в кутку на святкуванні Нурузу, приголомшену, засліплену, яка не в змозі зрозуміти, як вона взагалі може належати цьому місцю, чи будь-якому іншому? Можливо, це була та маленька дівчинка, якою я колись була, та, яка все ще блукала цими коридорами, повноцінна і щаслива. Я відчувала їх усіх одночасно, і щось іще. Щось, чого я не могла навіть назвати.

Можливо, що воно було безіменним.

Розділ дев’ятий. Два світи воєдино

— Ти якось змінилася, Маржан.

Керрі схилила голову набік і примружила очі. Ґрейс стоя­ла біля неї, намагаючись розгледіти те, що побачила Керрі. Був ранок, ми стояли біля шкільної роздягальні — наша звична зустріч перед заняттями. Нічого дивного, крім того, що напередодні ввечері я запросила відьму та її лиса жити до себе додому.

Вони обидві втупилися в мене. Мені було цікаво, що вони могли побачити. Я хотіла їм щось пояснити, проте не знала, з чого почати. Сказати правду — не найкращий варіант.

Тому я просто знизала плечима, і за мить Керрі зробила те саме.

— Де ти була минулого вечора? — запитала Ґрейс. — Я гадала, що ми збиралися готувати домашні завдання.

— У мене на роботі виникли деякі справи, — відповіла я. — Нудні справи.

— Тож коли ти збираєшся продати це місце? — знову запитала Ґрейс.

— Скоро, мабуть, — сказала я.

— Матимеш трохи грошей, дівчино, — сказала вона.

— Так-так.

Вони обидві знали про клініку. Час від часу подруги розпитували про неї, а я їм дещо розповідала і споглядала, як їхні очі скліють. Тому я намагалася надалі на цю тему не розмовляти.

— Серйозно, чого ти чекаєш?

В цей момент проходив Гові з парочкою друзів-фут­болістів. Він усміхнувся до Ґрейс і вона відповіла йому тим самим.

— Привіт, Ґрейс, — сказав він.

— Привіт, Гові.

Це був ідеальний момент, аби змінити тему розмови.

— Ти жартуєш? — заговорила я, коли він пройшов. — Чому ти досі не зустрічаєшся з ним?

— Замовкни, — сказала вона, штовхаючи мене. — Я не поспішаю, зрозуміла?

— Я розкажу йому, що він тобі подобається, — підхопила розмову Керрі.

— Навіть не думай, — промовила вона. — Клянуся, що я перестану з тобою спілкуватися.

— Фінч, ходімо на перший урок.

Повз нас проходили троє плавців, прямували до свого класу. У команді плавців усі називали один одного за прізви­щами, що завжди звучало для мене дивно й фальшиво. Плавці не дружили з нами. Вони дружили тільки з Керрі.

— Біжу, — сказала Керрі.

Вона помахала нам рукою і приєдналася до своїх товаришів по команді.

Ґрейс поглянула на мене.

— Тобі справді подобається це місце, чи не так? — запитала вона.