Читати книгу - "Доки смерть не розлучить нас... Назавжди?, Степан Дідик"

Вона влаштувалась продавцем в супермаркет, що на першому поверсі в їх домі. Зручно. Завжди поруч з домом, а це важливо. Їли лише напівфабрикати, або готові блюда з магазину. Василина завжди приносила щось зі зміни. Сергій вже не пам’ятав коли в останнє їв приготовлене на їх кухні. На тій кухні, де ще пів року тому постійно щось кипіло, смажилось, варилось. На кухні де в кожній точці відчувалась турботлива рука матері. Тепер там завжди чисто. Поїли, помили посуд. Залишки в сміттєвий бак.

Якби плов готувала мати, то знадобилось би півдня. Тут п’ять хвилин і нумо їсти. Посередній смак компенсується звільненим часом. Та матері було байдуже на смак, їла механічно, постійно витираючи хустинкою в кутках губ білу кашицю. Василина та Аріна звикли до такої їжі, їх здається все влаштовувало.

Аріна вийшла з кімнати, Сергій почув як у голосі Василини забриніли ті оксамитові нотки, що з’являлись лиш при розмові з дочкою:

– Привіт! Як справи? Чим займалась?

– Сніжинка гралась. Сергій плакав. Я заспокоїла. Все гаразд.

Сергій був піднявся з крісла, хотів йти їсти, але почувши про себе таке пішов на вихід. Було соромно, та особливо ображало те, що він не плакав.

Вже на виході крикнув:

– В мене терміновий виклик. Мушу їхати. Обідайте без мене.

– Вже все готово, йди швиденько поїж. Став худий вже як жердина, – відгукнулась Василина.

– В мене в машині бутери. Перехоплю дорогою, – вдруге збрехав й вискочив у під’їзд.

Уже сидячі в машині поглянув в люстерко заднього виду. Очі зовсім сухі. Проте Аріна навіть не бачила його обличчя. Нащо ж таке сказала?

Сказала, бо так відчула. Вона ніколи не бреше. Вона особлива. І казати завжди правду, це одна з граней її особливості. Просто вона бачить світ інакше. І якщо каже, що плакав, отже плакав. Хто сказав, що не можна плакати з сухими очима?

Ще посидів в машині якийсь час. Завів. Поїхав, щоб не стикнутись з Василиною, коли та буде йти з обідньої перерви. Ніхто його не викликав. Ба, більше, телефон був вимкнений. Сергій його вимкнув, адже не хотів сьогодні, щоб йому телефонували. Ні з СТО, де він хоч і взяв вихідний, та бувають різні випадки, краще перестрахуватись. Ні зі служби таксі.

Керував механічно, бездумно. Дорога дозволяє відпустити все зайве, і зосередитись тільки на керуванні. Їхав би та їхав. От він і їхав. За вікном багатоповерхівки змінились на приватні будинки, потім і ті зникли. З обох боків від дороги відроджені після зими зелені лісосмуги змінювались полями соковитої озимої.

Сергій звернув з траси, їхав навмання. Бруківка скінчилась, машина котила по ледь помітній стежці, яка вивела на високий річковий берег. Зупинився, вийшов з машини.

Стоячи на краю обриву довго дивився на річку, що бурлила під ним в добрих півтора десятка метрів.

Вода закручувалась у вирви, грала брижами, віддзеркалювала небо, хмари. Один крок і на небі. Сергій дивився на водний малюнок і йому здавалось, що він бачить обличчя Каті. Шум вітру, плескіт води наче звав його.

“Сергію, йди до мене. Я близенько. Зроби це і ми знову разом. Знову буде все як колись. Сергі-і-ію”

Різкий сплеск вирвав Сергія із заціпеніння. Відійшов від краю.

Пригадав діда Василя - материного батька. Як ходив з ним на риболовлю. Пригадуючи дідову науку Сергій дійшов висновку, що то плеснула щука. В погоні за піскарем ця зубата хижачка могла й вискочити з води, щоб різко змінити напрямок руху.

Дід був слюсарем на заводі. А ще писав прозу. Дідові оповідання друкували в журналах, а в шкільній бібліотеці була навіть його книжка. Дід Василь, вчив Сергія, що не треба брехати.

– Коли ти брешеш Сержику, – дід називав онука чи то на французький, чи то на манір невідомого суржику, – то утворюєш інший світ. От дивись, сказав, що пішов в бібліотеку, а сам на риболовлю відправився. Наче не такий і великий гріх. Але ж слова мають силу. Слово створює всесвіт. Тож якийсь інший хлопчик, якого теж звуть Сергій йде все-таки в бібліотеку. Бо ти створив той світ, з іншим хлопцем і іншою бібліотекою. Воно б то й нічого страшного, бо здавалось, би чим погано сходить до бібліотеки. Але брехня швидко забувається, і ти вже не пам’ятаєш через день, що хтось був в бібліотеці. А тепер уяви світ, в якому розгублений Сержик, точнісінько такий як той що дивиться зараз на тебе з води, стоїть розгублений в бібліотеці, а навкруги жодної знайомої душі. Він покинутий, йому страшно, він розгублений, у нього ні батька, ні матері.

Сергійку тоді стало шкода того хлопця, і навіть трохи страшно, бо раптом він і сам результат чиєїсь вигадки.

– Я теж вигадую своїх персонажів, – тим часом продовжував дід Василь, – але ніколи не забуваю їх. І хоч в оповіданнях, я пишу лиш крихту з їх життя, я завжди знаю де вони в будь-який момент і що роблять.

І Сергій завжди дотримувався цієї поради. Завжди казати правду це стало для нього природно. І от сьогодні він збрехав. Двічі за п’ять хвилин.

Спогади про діда Василя, проносились в пам’яті Сергія, по дорозі додому. На вулиці вже стемніло, проміні зустрічних автомобілів наче шпиняли його незручними питаннями:

– Від кого тікав?

– Що шукав?