Читати книгу - "Наші розбиті серця , Кетрін Сі"

Годинник пробив шосту вечора, коли я спустилася до кухні. Емілія вже закінчувала готувати вечерю.

– Як справи? – Після розмови з адвокатом я перебуваю у піднесеному настрої. 

– Все гаразд, а у тебе? 

– Все чудово. 

– В тебе щось сталося? – здіймаю брова на знак німого запитання. – Ти немов сяєш з середини.

– Дещо таки сталося, та я не можу сказати.

– Я рада, що ти посміхаєшся. – Емілія поставила на стіл пательню з грінками. – Якщо ти ще скажеш, що хочеш їсти, тоді я взагалі буду найщасливішою людиною на цій планеті!

Трохи подумавши, я відповіла:

– Здається, я дійсно хочу їсти. 

– Сьогодні Різдво? – Починає танцювати на кухні. – Стільки приємних новин за один день!

– Які ще чудові новини ти отримала сьогодні? 

– А ти не знаєш? – Мовчу. – Рейс Шона затримують на десять годин через аномальну зливу.

– Ні, я не знала цього, він не телефонував мені. 

– А ще місіс Круз сказала, що Ейден буде працювати у нас садівником. 

– Але ж вони ще не закінчили..

– Закінчили годину тому, люба.

– Так швидко? 

– Я сама здивувалася коли Ейден сказав про це.

– Хочу побачити це на власні очі!

Як мала дитина я вибігла у сад і була неймовірно здивована. Сад, який нещодавно нагадував дикі джунглі, зараз схожий на прекрасне місце, ніби з якоїсь казки. 

Уявіть, що крокнувши всередину, ви потрапляєте в казковий світ, де повітря наповнене ніжними ароматами квітів, а сонячне світло м’яко пробивається крізь густу, зелену крошу дерев. На трав'яному килимі розкидані яскраві квіти всіх кольорів – від пурпурних лілій до золотистих нарцисів, що утворюють захоплюючі візерунки. 

Витончені кущі, сформовані у вигляді фантастичних фігур, оточують алеї з м’якої гравію. Уздовж стежок стоять величні дерева з широкими кронами, серед яких тихо дзюрчать малі струмки з кришталево чистою водою, що переливається на сонці. Над струмками перекинуті витончені містки з витесаного дерева.

– Як тобі? – Позаду мене стоїть Ейден.

– Як ви зробили струмок?

– Це було доволі складно, та Майк справжній мастак у цій справі.

– Неймовірно..

Єдиною незмінною частиною у цьому садку залишилась іржава гойдалка, що мені так полюбилася. Тут, у вечірній час, м'яке світло ліхтариків, розвішених між деревами, створює чарівну атмосферу, наповнену магічним сяйвом.

– Тепер цей сад не просто місце для відпочинку, а справжня казкова оаза, де кожен куточок сповнений чарівності та спокою.

– Я рад, що ти оцінила.

– Моя Свекруха також оцінила.

– То ти вже знаєш, що я залишаюся. – Це було ствердження і я лише кивнула головою.

– А як же робота у ресторані? 

– Дядько зрозуміє мене. Він знає, що мені потрібні гроші.

– Ти племінник власника?! – Киває на знак згоди. 

– А ти думала з судимістю так легко потрапити на роботу у такий ресторан? 

– Я взагалі не думала про те, що в тебе є судимість. 

– Чому?

– Бо ти не лякаєш мене.. Ти і судимість дві різні речі для мене. Мені важко повірити в те, що ти вбив когось.

– Я такий добрий лише до тебе, Хейзел. 

– І я тобі неймовірно вдячна за це, Ейден… До речі, яке в тебе прізвище?

– В мене його немає.

– Як це? 

– Моя мама викреслила мене з сімейного реестру, тож я не збираюся носити їх прізвище.

– Твоя мама так вчинила? – Відвертає голову. 

– Не хочу про це говорити.

– Вибач, я не хотіла якось тиснути чи зачіпати твої рани..

– Не парься, я не дуже переймаюся через свою сім'ю та питання про них. Просто не хочу говорити на цю тему. 

Якось так від старого занедбаного саду не залишилося і сліду. Це дивовижно. Можливо з моїм життям можливо зробити щось схоже?

Після вечері я покликала Ейдена на гойдалку у саду і прихопила нам з ним по пляшці пива.

– Зіграємо у питання-відповідь? – Пропоную я.

– Давай. 

– Тоді. – повертаюся до Ейдена, – дозволь мені запитати про твою сім'ю… яке в тебе було прізвище?

Ейден робить три великих ковтки пива замість відповіді.

– Чому? 

– Це твоє друге питання? – Морщу ніс від незадоволення.

– Ні. Твоя черга питати.

– Твої батьки.. ти спілкуєшся з ними? – Такого запитання я не очікувала. 

– Так. Сьогодні мала бути “сімейна” вечеря, але я вирішила не йти.

– Чому? – Хмикаю.

– Це твоє друге запитання? 

– Підловила. 

– Повторюю за тобою, Ейден Грос.

– Грос? – Дивується.

– Так. Ти ж не можеш все життя ходити без прізвища, а Грос тобі ідеально підходить. – Роблю ковток пива. — Якщо будеш змінювати прізвище, то зміни на це. 

– Ейден Грос.. звучить непогано.

– От і я про це тобі кажу!

– Твоя черга питати. 

– Гм.. Та людина, яку ти вбив, була тобі близькою?

– Так. Мій друг. – Інтонація його голосу змінюється.

– Вибач, якщо це питання занадто… Мені просто було цікаво.

– Моє питання, – робить вигляд, що все гаразд.  – Чому ти так боїшся Шона?

– Бо знаю на що він здатний.

– А знаєш на що здатна ти? 

– Так. 

– Я задав два питання підряд, яке покарання?

– Пий.

– Це легко. – Виконав моє завдання.

– Якби ти мав можливість прожити той день ще раз, знаючи які будуть наслідки після твого рішення.. Чи вчинив би так само, які і тоді?

Ми мовчки дивились один на одного, прямісінько в очі.

– Так, вчинив би. 

Я знала, що він так скаже. 

Не знаю чому я так була в цьому впевнена.

Просто відчувала. 

І все.