Читати книгу - "Пелікани, Ольга Ігорівна Брагіна"

владою: «І як, на вашу думку, ця бідолашна дівчинка Еллі, яка

набідокурила понад будь-яку міру та не знає, як виїхати звідси, позбутися тягаря у вигляді цього чоловіка, який просто любить

співати пісні на публіці й нюхати кокаїн, у вас на це лише година, після чого замок заклякне й усі ми залишимося тут назавжди, а мені

не надто кортить залишатися тут і крутити педалі цього вічного

комп’ютера на міжнародному фестивалі марнославства, от бідося» —

каже він, як ти потрапила сюди, за тридев’ять земель, у тебе є лишень

година для того, щоб знайти ключ, раптом Тіло починає поривчасто

дихати, Еллі занурює руку з браслетом, пластмасові бульбашки на

якому символізують літеру М, нанизану на якусь дешеву гумку, у

його нутро й дістає той самий ключ, який більше нікому не потрібний, телефон дзвонить, поки що стиха, Еллі не впізнає свій рингтон, бо

61

вона завантажувала його ціле життя тому назад, просто зателефо-нувала кудись і попросила, щоб їй завантажили мелодію «Ніколи

не народжуйся красивою», аналітика має з’являтися негайно, у той

самий день, у який відбувалася подія, у крайньому разі — наступного дня, інакше ніхто вже не пам’ятатиме, до чого це і про що, тут

напрошується аналогія з дітьми, які гірко плачуть через свій м’ячик, який потонув у цій сірій калюжі під час святкування Курбан-Байраму або проведення марафону зомбі, а через пів години вже

знову радісно сміються, будьте як діти — каже вона собі, і ця дівчинка

зі Смішариком-Барашем, яка мріє про вишневий чізкейк без

випікання, бо дуже часто відключають світло в цьому п’ятиповерховому

цегляному будинку, схожому на хрущовку, вона так давно не бачила

хрущів, просто забула, який вони мають вигляд — єдине безсмертя, яке ми можемо запропонувати один одному, моя Еллі — це курені

з картопляного лушпиння, які так корисно відварювати в кип’яченій

воді й потім пити цей відвар, у школі вона могла отримати золоту

медаль, таку шоколадну золоту медаль у золотій фользі продавали

на автобусній станції, на якій ніколи не було людей і ти завжди

почувався єдиним пасажиром, якимось безправним через те, що

більше ніколи нікому не потрібно нікуди їхати, вона зазвичай

закусувала цією медаллю пиво «Жигулівське» — єдиний сорт, який

тоді був у продажу, — з динаміків лунала незмінна пісня групи

«Фристайл» «Ах, какая женщина», в морозиві, яке подавали в

пластмасових креманках, завжди можна було знайти погано

пофарбоване хною напівсиве волосся, яке повністю відбивало в неї

апетит, але вона вперто продовжувала їсти, щоб виростити в собі

штучним чином цю пристосованість до буденного життя, притаманну

представникам її виду, предмет її вродженої заздрості, ніколи не

можна буде досягти цього, тільки через повну втрату чутливості, що, звичайно, робить тебе невразливою, але більше не зрозуміло, чи живеш ти взагалі, і коли приїде автобус, який відвезе тебе в

повну забобонів заасфальтовану столицю. Олександр каже телефоном, що сьогодні він прийде додому разом з гостями, які, взагалі-то, приїхали здалека, тому їх треба прийняти з усією гостинністю, якою

так славні слов’янські народи, Еллі воліє викинути слухавку у вікно, під вікном ходить якась жінка з дитиною в колясці, дизайнерське

рішення якої передбачає перебування немовляти в теремку, взимку

теремок трансформується в рукавичку, їй завжди буде тепло, і

раптом з неба падає слухавка, просто їй у лоб, цій дитині, яка спить

62

і думає про те, що ось доживемо до постмодернізму, і хтось там

говорить у цій слухавці про те, що зараз він приїде додому з

отаманом Судоходовим та його почтом, з коронованим володарем

Чорної та Біловодної Русі, хто там бачив востаннє ту чисту воду у

водопроводі, колись вона купила фільтр, спеціальний вугільний

фільтр, у який необхідно наливати воду, після чого вона відстоюється

кілька годин і наливається якимись спеціальними соками, наповнюється нетутешньою чистотою, потім пила цю воду, наче

освячену бузковим оцтом, перетворену на кришталь, але ось уже

дзвонять у двері. «Ну добре, ми пішли додому, квест пройдено», —

каже гід-екскурсовод і відчиняє двері від чужої квартири своїм

ключем, дублікат якого він колись зробив, коли пішов від дружини, дружина просто дуже любила вирощувати резеду в кашпо, він не

розумів це слово «кашпо», перевертав його на язиці, зігрівав на

піднебінні, але воно все одно ніяк не вкладалося в його уяву, щось

таке сире й м’яке, для прихильників сироїдіння. Він прожив з

дружиною в цій квартирі сім років, квартира була успадкована від

дідуся й бабусі, які померли в один день з різницею в п’ять хвилин, про що навіть написали в розділі «Надзвичайні історії кохання»

примірника яскравого представника жовтої преси — він навіть

колись пам’ятав, за яке число, але ніхто вже не пам’ятав, чиї це були

дідусь і бабуся, настільки вони зріднилися один з одним, і коли він

вирішив піти від дружини з її кашпо та засушеним у формаліні

(якийсь анахронізм або тавтологія, оскільки формалін — все-таки

рідина, але його ніколи не збивали з одного разу обраного шляху

подібні дрібниці) опудалом латимерії — так, вона віддано любила

незрозумілі, але красиві слова, він ніяк не міг розділити з нею цю

її любов, але під час медового місяця хоча б намагався зрозуміти, зараз він дивиться на Еллі й думає: «Бідна дитина, скільки їй ще

доведеться пережити поруч з цим Олександром, який любить зовсім

не її, а її кохання до нього та свої нігті з французьким манікюром, така нерозбірлива у стосунках особа, заїхала за ним у таку далечінь, але вже надто пізно, туристам потрібно повертатися у свій готель, куди перестають пускати після одинадцятої години вечора, завтра

їм потрібно піти на виставку старовинних мережив, такі вицвілі

жовті від осіннього сонця мережива, мов жовте листя на асфальті

цього міста, в якому ніколи не сходить сонце та ніколи не тане жов-тушник — сніг кольору вітаміну С, отримували в школі такі жовті

вітамінки, по три штуки на одну душу, так фарбували руки, солодкі

63

пальці, які все одно не можна було облизувати, бо на пальцях

занадто багато колонізованих бактерій, а вітамінки хотілося просто

викинути, подивитися, як вони закотяться у щілини між паркетинами, намазаними каніфоллю, я думав, що каніфоль — це щось для скрипки, у підсобці серед усілякого мотлоху, на якому цілував її з острахом, бо серце заходилося й коліна, намазані зеленкою, визирали з-під