Читати книгу - "Пелікани, Ольга Ігорівна Брагіна"

формулювали однією фразою сутність своїх стосунків з чоловіками, продюсерами й глядачами, іноді це було одне й те саме, але ніхто

не наважувався в цьому зізнатися. Моя Еллі, ти так схожа на цю

дівчинку, яка вже давно заміжня, її чоловік співає в туалеті, хоча не

знає жодної ноти, така марнославна впевненість у власних силах, ні, він зовсім не пнеться у всесвітньо відомі співаки, бо незнання

нот не звільняє від відповідальності стакато, але вона дивиться на

нього з ніжністю, коли він спить, і удає, що задоволена цим своїм

утіленням. Отже, Еллі, не наслідуй її приклад», і зачинає двері за

дівчинкою зі Смішариком-Барашем на повідці, яка просто мріє про

чупа-чупс і сердиться через те, що в її руку кладуть якусь прожо-вану іриску з тисненням фантика, який просто неможливо віддерти, не пошкодивши поверхню солодкої маси. Еллі почувається Гретою

в картопляному будиночку, якій заморозили ніжки в рефрижераторі

й вона тягнеться до льодяникового віконця, щоб відкрити фіранку

із солодкої вати, яка виявляється звичайною асептичною ватою з

магазину канцтоварів, так часто відправляли її туди перед першим

вересня, щоб вона купила собі ручки й пензлі з білячого міха, вона

уявляла собі це так, що це просто хвіст білки, який прискіпливо

тримається на шматку деревини, ось такий маленький білячий

хвостик. У ті роки тотального дефіциту коштів білячий пензлик

робив помітну дірку в кишені, тим більше, що вона не любила і

зовсім не вміла малювати — це мазюкання розбавленою водою

аквареллю не робило честі їй як знавцю та поціновувачу творчості

Гойї та Караваджо (у протилежному хронологічному порядку), не

кажучи вже про прерафаелітів, нічого в цьому житті не робило їй

честі, тому вона вирішила влучно вийти заміж, а Олександр так

гарно співав під акомпанемент синтезатора, поки отаман Судоходов

розмазував по клавішах свій кокаїн, щоб вдихати його через стодоларові

купюри. Еллі хотіла б отримати фінансову компенсацію від цього

64

отамана, який страждає на селфі-залежність та, очевидно, потребує

допомоги психолога, за весь розбитий богемський фарфор виробництва Сарапульської фабрики м’якої іграшки, але їй було його

шкода, чорно-білі знову наступали по всіх фронтах, єдиний при-хисток отаман Судоходов міг отримати в їхній однокімнатній

квартирі, у якій розташувався з усією зручністю, Олександр подавав

йому попільницю, в котру він поклав золоту рибку, яку залив крутим

окропом з вкритого іржею чайника, та різні інші необхідні в

повсякденному побуті речі, Еллі весь час мерзне в цій країні вічного

льоду та скаржиться на проблеми центрального опалення, бо хтось

поставив собі нові батареї без дозволу ЖЕКу, в них зірвало якусь

там різьбу (Еллі не розуміється на техніці, але любить висловлювати

свою думку з цього приводу), декілька квартир по стояку залило

гарячою водою десь по коліно, і знову в будинку холодно. Але отаману

Судоходову насправді все одно, немає жодного сенсу говорити з

ним про це, він мріє лише про владу. Заради примарної можливості

отримання влади він оголосив себе нащадком пророка Мухаммеда

і придбав спеціальний електронний браслет, який консультує вірян

щодо пересування в напрямку Мекки, придбав про всяк випадок, щоб продемонструвати свою лояльність під час суду невідомого

ступеня страху. Еллі зовсім не боїться Судоходова, попри те, що він

справжній психопат, для засвідчення чого йому не потрібні жодні

довідки, їй просто сумно дивитися на вікно, пейзаж за яким наче

слугує живою ілюстрацією для групи «Життя — це біль», тому

зазирати у саме вікно їй зовсім не хочеться, що нового там можна

побачити. «А знаєте, я зібрався одружитися», — раптом каже крізь

сон Судоходов. «З ким же це?» — здригається від несподіванки, мов

від удару струму чи мерехтіння променю спектра Олександр.

«Це зовсім не твоя справа. Тобі, взагалі-то, пора на війну, ти просто

занудився на одному місці», — відрубає можливість вдоволення

цікавості Судоходов і поринає в хворобливий сон, у кімнату заходить

наречена Судоходова, ніхто не знає цю жінку, але чомусь усі одразу

розуміють, що це вона. У білій сукні з пожовклого тюлю, наче

знятого з цього льодяникового віконця, в яке не може себе примусити подивитися Еллі, у словах, які вони говорять один одному, надто багато слів, слова й самі слова, а їм дуже хочеться дій, хоч

якоїсь дії, хоча б такої, коли герой щось говорить у бік глядачів, а

вони нічого не розуміють через погану акустику, наречена Судоходова — досить гарненька примара, якби їй трохи пофарбувати повіки, 65

вона навіть була б як жива, але цей комплекс меншовартості голо-грами, яку ніхто ніколи не візьме до шлюбу, заважає їй набути

впевненості у собі, просто проходить крізь стіни й зникає, потім

з’являється знову, і ніхто не звертає на неї жодної уваги, просто вже

сто п’ятдесят років не бачили цих кирзових чобіт, цей вишневий

чизкейк без випікання — розтерли печиво й перемішали в блендері, все дуже просто, Еллі знає, що вона погана господиня, вона просто

ніяка господиня, Сьогодні нас пригостили кількою «Даринка».

Хлопці сиділи й дивилися на неї, не уявляючи, як можна їсти кільку

з людським іменем. Але що там ім’я, Олександр дістає з коробки, яка вкривається пилом під диваном, водяний пістолет і стріляє в

Білу Наречену, вона зникає вже назавжди, тобі що ревнощі, що страх

за свою житлову площу — все одно. «Забирайся звідси, як ти міг

проміняти нашу з тобою дружбу на ось це», — істерично кричить

він Судоходову, який і собі ніяк не може прокинутися або принаймні

прикинутися зануреним у обійми дійсності, яка стискає його все

сильніше. «А ти чого дивишся?» — суворо питає Олександр в Еллі, яка так і не навчилася бути гарною дружиною, яка все розуміє, не

навчилася вкладати таємний сенс у слова. у які ніколи не була

втаємничена. «З мене досить. Я їду в Париж», — гордо каже Еллі

всім присутнім та прокидається в кімнаті п’ятизіркового готелю на

шовковому простирадлі, яке, здається, перуть щогодини і на яке

кожні п’ять хвилин бризкають антистатиком. Вона зовсім не шкодує

про своє колишнє життя і не сумує за ним, бо рухатися потрібно

лише вперед, але де саме знаходиться це «вперед» і як його

знайти — вона не розуміє. Розгублено озирається, бачить гірку, на

якій стоїть колекційний посуд, з якого ніколи нічого не їли та не