Читати книгу - "В обмін на кохання, Солен Ніра"

Наступного ранку Белла увірвалася до моєї кімнати так рішуче, наче ми жили не в родовому маєтку, а у таборі бойових фей.

— Вставай! Сьогодні великий день!

— Хтось помер? — пробурмотіла я, витираючи з лиця подушку. — Якщо це Софі — я в жалобі, але з макіяжем.

— Ще краще, — Белла кинула на ліжко купу одягу, яка виглядала так, ніби була зібрана на честь відкриття нового сезону реаліті-шоу. — Ви з Лукосом сьогодні їдете на виноградники.

Я піднялась у ліжку, як несподіваний привид драматичної герцогині.

— Пробач, ми з ким? Куди?

— На виноградники. Мама вирішила, що вам треба провести час разом, аби «випрацювати взаєморозуміння». Її слова, не мої.

— А якщо я не готова до взаєморозуміння до обіду?

— Тоді просто виглядай так, ніби ти готова його звабити. Це, до речі, ось ця сукня. — Вона вказала на річ, яка знову нагадувала щось між тюлевим капканом і фатою з характером.

Я втупилась у сукню, як у ворога.

— Це не плаття. Це пастка. На комарів і моль.
— Саме тому вона ідеальна.

Поїздка на виноградники почалась з мовчання. Того типу мовчання, коли ти чуєш кожен подих, кожен стукіт серця, кожне «як же я сюди потрапила» у своїй голові.

Лукос сидів за кермом, такий спокійний, що я почала підозрювати, що його створили не для звичайного життя, а для реклам парфумів.

— Гарна погода, — сказала я, бо тиша почала відчуватись, як обійми дуже холодної тещі.

— Так, — відповів він.

Все. Діалог століття. Ми — Шекспір.

— Сподіваюсь, сьогодні не буде, знаєш, тієї штуки… як її… дегустації, — додала я. — Бо якщо буде, то моя здатність говорити правду стане загрозою національному рівню.

Він усміхнувся. Але швидко сховав цю усмішку, наче вона була занадто дорогою, щоб демонструвати її на денному світлі.

— Побачимо. Але я думаю, що сьогодні буде цікаво.

— О, я в цьому не сумніваюсь, — буркнула я, думаючи про Беллу, яка, певно, вже уявляє, як ми цілуємось десь між лозами і сонцем.

Виноградники були величезними. Зелене море листя, золоті промені сонця, і я — в сукні, яка досі намагалась злетіти при кожному пориві вітру.

— Ти часто буваєш тут? — запитала я, поки ми йшли поміж рядами виноградної лози.

— Зазвичай — ні. Але дідусь любить це місце.
— Твій дідусь — чудо. Він обіцяв подарувати мені дерев’яного коня. — Я посміхнулась.

— Значить, ти справила на нього враження. Гектор не розкидається обіцянками. Минулого року обіцяв мені човен — досі жду.

— Я можу поговорити з ним. Поки він в мені бачить майбутнє цієї родини.

Лукос засміявся. Справжньо. Глибоко. І це був той момент, коли щось у мені — десь біля шлунка, або в зоні відповідальності за дурниці — раптово щемнуло.

— Знаєш, — він зупинився, обернувшись до мене, — ти інша.

— У поганому сенсі?

— У… несподіваному.

Я не знала, як на це реагувати, тому вирішила бути собою. Що, як на мене, завжди трохи ризиковано.

— Ну, якщо я несподівана, то це тільки тому, що моє життя — це серіал без сценарію. І сьогоднішня серія називається: «Як не впасти в бочку з вином при свідках».

— Це звучить як моя улюблена серія, — сказав він, і в його очах було щось нове. Щось тепле. І, можливо, небезпечне.

Я зробила вигляд, що нічого не помітила. Хоча серце зрадницьки підказувало, що тепер усе тільки починається.
Ми зупинилися біля невеликого дерев’яного столика просто серед виноградників. На ньому вже чекала дегустація — пляшка місцевого рожевого, два келихи й миска з виноградом, який виглядав так, ніби був знятий із гілки пів секунди тому й одразу записався в Instagram.

— Це пастка, — прошепотіла я. — Ця ідилія. Все, що виглядає настільки мирно, обов’язково закінчується або зізнанням у коханні, або політичною кризою.

— Ти, схоже, пережила багато дегустацій, — Лукос сів навпроти й розлив вино, не зронивши жодної краплі. Я в цей момент ледве не перекинула вазу з виноградом, бо вирішила зробити “елегантний рух волоссям”, який, здається, виглядав як судома шиї.

— Я просто добре читаю ситуації. Наприклад, зараз я бачу, що ми сидимо самі, навколо краса, алкоголь поруч, і в тебе такий вираз обличчя, наче ти готуєшся сказати щось важливе.

— Я просто думаю.

— Це вже тривожно.

Він всміхнувся — не широко, але з тінню усмішки, яка казала більше, ніж будь-яка розмова.

— Чому ти ніколи не намагаєшся справити враження? — раптом запитав він.

— Це був комплімент чи атака?

— Скоріше — здивування. Зазвичай всі намагаються… підлаштуватися.

— А я — як неправильно зібрана IKEA. Не підлаштовуюсь, але тримаюсь.

— І все ж… — він повільно крутив келих у руці, ніби це був чарівний кристал правди. — У тобі щось є.

— Так, це сарказм. Я ним дихаю.

— Ні, не це. Ти… наче не боїшся мене.

Я зупинилась.

Це було неочікувано. Не тому що неправда — а тому що він помітив.

— А я повинна?

Він не відповів одразу. Тільки дивився. І я знову побачила той самий погляд, який іноді з’являється в нього на обличчі: суміш контролю, сумніву і… болю?

— Більшість людей бояться не мене. Вони бояться розчарувати мене.

— Це схоже на життя під диктатурою. І дуже самотньо.

— Іноді так і є.

Я відчула, як щось змінюється в атмосфері. Ніби ми перестали грати, й хтось вимкнув звук фонової музики.

— Лукос, — сказала я м’яко, — а як виглядає день, коли ти просто щасливий?

Він підняв очі. І на мить здалося, що він от-от відповість.

Але саме в цей момент з-за рогу виноградника вигулькнув дідусь Гектор із кошиком винограду і вигуком:

— Я вас знайшов! А я вже думав, ви втекли закохуватись!

Я майже задихнулась вином, а Лукос з такою швидкістю випрямив спину, ніби його спіймали за злочином.

— Дідусю… — почав він, але той уже поставив кошик між нами.

— Готуйтесь! Сьогодні будете топтати виноград! — урочисто оголосив Гектор, з таким ентузіазмом, ніби це була нова олімпійська дисципліна.