Читати книгу - "Проти моєї волі , Верона Дарк"

Будинок потонув у тиші. Гості давно роз’їхалися, залишивши після себе лише відлуння тостів і музику, що ще звучала в пам’яті. Лоліта стояла біля великого вікна у спальні, дивлячись на нічне місто. Її серце билося тривожно й швидко, як у дитини перед невідомим.

Адам зняв піджак і краватку, розстібнув верхні ґудзики сорочки. Він мовчав, погляд був спустошеним і втомленим, але не з хвилювання. У ньому не було очікування — лише бажання, щоб усе швидше закінчилося.

— Я… — несміливо почала Лоліта. — У мене ще ні з ким не було... нічого такого.

Він підвів на неї погляд і змусив себе усміхнутися. Ця інформація не зворушила його. Але він знав, що мусить зіграти турботливого чоловіка.

— Це добре, — м’яко відповів він, наближаючись. — Я буду обережний.

Він торкнувся її плеча, провів пальцями по ключиці, поцілував у шию — механічно, без пристрасті. Лоліта трішки здригнулась, але не від відрази — від невпевненості. Вона не знала, як повинно бути, але чекала чогось більшого — тепла, щирості, хоча б легкого тремтіння від емоцій. Але замість цього — холодна механіка.

Адам повів її до ліжка. Його руки були впевненими, але не ніжними. Він роздягав її, мов відкривав подарунок, який мусив розпакувати, бо так треба. Вона лежала тиха, розгублена, намагаючись не дивитися йому в очі. Він був її чоловіком, але в цю мить здавався чужим.

Їхня близькість була безвідчутною. Адам не кохав, не прагнув її — він просто "виконував свій обов’язок". Його поцілунки були безсмакові, дотики — без бажання. Це не було насильством, але й не було коханням. Це був обряд.

Коли все скінчилося, Адам просто перевернувся на бік і за кілька хвилин заснув, мов нічого не сталося.

Лоліта залишилася лежати, дивлячись у стелю. Її очі блищали від сліз, але вона стримувалася. Вона вірила, що з часом він зміниться. Що колись цей чоловік, її чоловік, по-справжньому доторкнеться до її душі, а не лише тіла.

Та поки що, єдиним, що вона мала — була тиша і холодна постіль.