Читати книгу - "2. Таємниця старого млина, Yana Letta"

Сонце сіло за обрій, залишивши по собі довгу смугу помаранчевого сяйва, що повільно танула на горизонті. Село Шпилі потопало в теплій літній темряві — у такій, що пахне свіжоскошеним сіном, вологим листям і далекими грозами, які ще не наважилися сюди завітати.

У хатах поступово спалахували м’які вогники. Десь чулося дзенькання посуду, десь — хропіння діда Петра. Вулиці ставали тихими, спокійними. Здавалося, що все село готується до сну, як велетенський, пухнастий кіт, що згортається клубком.

Але… не всі.

На узбіччі, за старою криницею, у тіні великого в’яза стояли четверо дітей і один дуже розумний кіт.

— Отже, ми точно це робимо? — прошепотів Іван, стискаючи ліхтарик так, ніби той міг його врятувати від усіх нічних страхів.

— А що, у тебе є кращий варіант? — відповів Максим, поправляючи рюкзак. З рюкзака виднівся край мотузки, лупа, блокнот і… банан. Просто на випадок.

— Так! Лягти спати, як нормальні люди! — Іван дивився навколо, намагаючись побачити хоч якийсь натяк на логіку.

— Це нецікаво, — махнув рукою Тимко. У нього в руках був саморобний “пристрій нічного спостереження”, який складався з лупи, ліхтарика і великої кількості скотчу.

— Нецікаво?! Це безпечно! — обурився Іван. — Безпека — це underrated!

— Якщо буде небезпечно, Бублик нам скаже, — спокійно сказала Соломія, погладжуючи кота, що сидів у неї на руках, мов маленький, пухнастий оракул.

Бублик не просто муркотів. Він муркотів із таким глибоким розумінням, що здавалося — він уже знає, чим усе закінчиться. Його жовті очі блищали в темряві, а хвіст ритмічно рухався, мов метроном.

— Він завжди знає, — додала Соломія. — Коли Максим вліз у кущі бузини і застряг, Бублик попереджав.

— Один раз! — прошепотів Максим. — І то — дослідження!

— Ага, кущодослідження, — підкинув Іван.

Максим зробив вигляд, що не чув. Він уже дістав карту — ручне малювання, кольорові олівці, пояснення зі стрілочками, позначене місце: “млин. дивні сліди. тут щось є.”

Вони рушили через вузеньку стежку, що вела повз старі клумби, городи, городи з краденими огірками (привіт, Тимку), і врешті — до темного силуету млина, який височів на тлі зоряного неба.

— Якщо нас зловлять, — пробурмотів Іван, — я скажу, що просто гуляв уночі. У повному спорядженні. З котом.

— А я скажу, що нас викликала інтуїція, — додав Тимко.

Соломія кивнула:

— А я скажу, що це все Іван придумав.

— Ей!

Максим мовчав. Він ішов попереду, уважно вдивляючись у темряву.

Бо цього разу він відчував: щось точно буде. Щось чекає. І вони вже на півкроку до цього.

А Бублик… він перестав муркотіти.

І напружено дивився просто вперед.