Читати книгу - "2. Таємниця старого млина, Yana Letta"

Максим стиснув ліхтарик у руці, його пальці трохи тремтіли, хоч він сам цього не визнавав би навіть під тортурами.

Він глянув на друзів — і на Бублика, який стояв поруч, мов охоронець з досвідом спецоперацій у багатьох селах.

— Все. Вистачить балачок. Ми йдемо.

Усі кивнули. Навіть Іван, хоча його лице явно казало: “А можна все ж балачки?”

І вони рушили.

Дорога до млина вдень була знайомою і майже нудною: трохи пилюки, трохи кущів, пара криків із сусідніх дворів.

Але вночі…

Це був зовсім інший світ.

Темні обриси старого млина, який колись мелив борошно, тепер нависали над полем, мов величезна тінь якогось монстра.

Лопаті млина ледве помітно хиталися на вітрі, видаючи протяжний, скрипучий звук, який одразу вбудовувався у мозок, наче фоновий жах.

Скрип… пауза… ще скрип.

— Це… точно не вітер? — прошепотів Тимко.

— Це дерево. Воно завжди так, — впевнено сказав Максим. — Просто зараз трохи страшніше, бо ми вночі.

— І тому я вже третій раз чую, як щось шелестить у траві? — запитав Іван.

— То жаби, — відповів Тимко.

— У них нічний концерт?

— Можливо, репетиція до фестивалю “Квака-Фест”.

Ліхтарики висвітлювали лише вузьку смугу попереду. Усе інше — навколо, збоку, за спиною — ховалося у темряві.

Темряві, яка мовчала.

Але мовчала підозріло.

Бублик ішов попереду, як досвідчений слідопит. Його лапи рухались безшумно, вуха обертались на всі боки. І ось він раптом зупинився.

Завмер.

І підняв хвіст.

— Що? Що він побачив? — прошепотіла Соломія.

Максим нахилився. Бублик стояв перед глибоким слідом.

Новим.

Свіжим.

І дуже великим.

— Це не старі сліди, — пробурмотів Максим. — Хтось був тут зовсім недавно.

Тимко ковтнув повітря.

— Чудово. Тобто ми щойно прийшли туди, де щось велике… вже є.

— Можливо, воно ще тут, — додав Іван.

— Можливо, — погодився Максим. — Але тепер ми це перевіримо.

І він зробив крок до млина.

Старі двері скрипнули.

Він штовхнув їх — і вони повільно відчинилися.

Темрява всередині була густішою, ніж ніч навколо.

— Готові? — спитав Максим.

— Ні, — одразу сказав Іван.

— Але йдемо, — додала Соломія.

І вони увійшли.

А десь у темряві щось хруснуло.