Читати книгу - "У злиднях Парижа і Лондона"

Марії не треба було двічі повторювати. Вона схопила бідон, з гуркотом спустилася сходами, неначе стадо слонів, і за три хвилини повернулася з двома фунтами хліба в одній руці й півлітровою пляшкою вина в іншій. Я навіть не подякував їй, а просто схопив хліб і вгризся в нього зубами. Ти помічав, як смакує хліб, коли довго сидиш голодний? Холодний, вологий, погано пропечений — майже шпаклівка. Але, Боже, який він був смачний! Що ж до вина, то я вихилив його одним ковтком, і, здавалося, воно потекло прямо по моїх венах крізь усе тіло, неначе нова кров. Усе одразу змінилося!

Я зжер два фунти хліба, навіть не переводячи подиху. Марія стояла, вперши руки в боки, й дивилася, як я їм.

— Почуваєшся краще, еге ж? — запитала вона, коли я закінчив їсти.

— Краще! — відповів я. — Я почуваюся просто чудово! Я вже не той, що п'ять хвилин тому. Тепер єдине, чого мені хочеться на цьому світі, — це закурити.

Марія засунула руку до кишені свого фартуха.

— Ти не можеш собі цього дозволити, — сказала вона. — У мене грошей немає. Усе, що лишилося від твоїх трьох з половиною франків, — сім су. Цього мало, найдешевші цигарки коштують дванадцять су за пачку.

— Тоді я їх куплю! — зрадів я. — Боже, як поталанило! У мене є п'ять су — якраз вистачить.

Марія взяла дванадцять су й збиралася вирушати до тютюнової крамниці. Аж раптом я пригадав дещо, про що зовсім забув. Ця клята свята Елоїза! Я ж пообіцяв їй свічку, якщо вона пошле мені грошей, і хто б міг сказати, що молитва залишилася без відповіді? Я просив «три чи чотири франки», і за мить — ось мої три з половиною франки. Ради не було. Я мав витратити свої дванадцять су на свічку.

Я покликав Марію назад.

— Облиш, — сказав я. — Це для святої Елоїзи — я пообіцяв їй свічку. Доведеться віддати за неї дванадцять су. Дурня, чи не так? Але я все ж не можу дозволити собі цигарку.

— Свята Елоїза? — перепитала Марія. — До чого тут свята Елоїза?

— Я благав її послати грошей і пообіцяв за це свічку. Вона відповіла на мою молитву, чи принаймні гроші справді з'явилися. Тепер мушу купити свічку. Це прикро, але я маю дотримати обіцянки.

— Але чому ти взагалі згадав про святу Елоїзу? — поцікавилася Марія.

— Через її зображення, — сказав я і розповів, як усе було. — Он вона, бачиш? — і показав на картинку на стіні.

Марія подивилася на зображення, а тоді, на мій подив, розреготалася. Вона реготала все сильніше й сильніше, тупаючи по підлозі й тримаючись за свої товсті боки — ледь не луснула від сміху. Я подумав, що вона збожеволіла. Лише за дві хвилини вона знов спромоглася заговорити.

— Ідіот! — вигукнула вона нарешті. — T'es fou! T'es fou[139]! Ти хочеш сказати, що справді ставав навколішки й молився на це зображення? Хто тобі сказав, що це свята Елоїза?

— Але я був певний, що це свята Елоїза! — відповів я.

— Телепень! Це зовсім не свята Елоїза. Як гадаєш, хто це?

— Хто? — запитав я.

— Це Сюзанна Мей, жінка, на честь якої названий цей готель.

Я молився Сюзанні Мей, знаменитій повії Імперії...

Але, зрештою, я не жалкував. Ми з Марією тоді добряче посміялися, а потім поговорили й дійшли згоди, що святій Елоїзі я нічого не винен. Очевидно, що це не вона відповіла на мою молитву, і купувати їй свічку не було потреби. Тож зрештою я отримав свою пачку цигарок.

Розділ 16

Минав час, і не було помітно жодних ознак, що «Оберж де Жеан Коттар» збирається відкриватися. Якось одного дня ми з Борисом прийшли туди в обідню перерву й з'ясували, що нічого не змінилося, крім непристойних картин і того, що кредиторів було вже не двоє, а троє. Патрон привітав нас зі своєю звичною ввічливістю, а наступної миті звернувся до мене (свого перспективного посудомийника) й позичив п'ять франків. Після цього я впевнився, що ресторан так і залишиться тільки словами. Патрон, втім, знову заявив, що ресторан відкриється «рівно за два тижні», й відрекомендував нас жінці, яка мала куховарити, балтійській росіянці п'яти футів зростом і один ярд у стегнах. Вона розповіла нам, що була співачкою до того, як стати кухаркою, дуже артистична й любить англійську літературу, особливо La Case de l'Oncle Tom[140].

Протягом двох тижнів я вже так звик до рутини життя плонжера, що не міг уявити нічого іншого. Це було життя майже без несподіванок. За чверть до шостої ти схоплюєшся, влазиш у зашкарублий від жиру одяг і вибігаєш з немитим обличчям і закляклими м'язами. Ще тільки світає, вікна світяться лише в робітничих кав'ярнях. Небо нагадує величезну пласку стіну кобальтового кольору з дахами й шпилями з чорного паперу, приклеєними до неї. Сонні чоловіки підмітають тротуари десятифутовими мітлами, а нужденні родини порпаються в сміттєвих баках. Робітники й дівчата зі шматком шоколаду в одній руці й круасаном в іншій вливаються в станції метро. Понуро гуркотять трамваї, теж забиті робітниками. Ти поспішаєш униз на станцію, виборюючи собі місце, — за місце в паризькому метро о шостій ранку доводиться в буквальному сенсі битися, — і стоїш затиснений у хиткому натовпі пасажирів, обличчям до обличчя з якоюсь огидною французькою пикою, що тхне кислим вином і часником. Потім ти спускаєшся в лабіринт підземель готелю й забуваєш про денне світло до другої години, коли сонце вже припікає, а місто чорніє від людей і машин.

Після першого тижня в готелі протягом обідньої перерви я спав або, якщо мав гроші, сидів у бістро. Окрім кількох амбітних офіціантів, що ходили на заняття з англійської, увесь персонал марнував свій вільний час так само. Усі були надто втомлені після ранкової праці, щоб займатися чимось кращим. Іноді півдюжини плонжерів гуртувалися і йшли до бридкого борделю на вулиці де Сьєс, де плата була всього лише п'ять франків і двадцять п'ять сантимів — десять з половиною пенні. Це назвалося «le prix fixe[141]», і свої пригоди там вони переповідали як смішний жарт. Це було улюблене місце відпочинку готельних працівників. Платня плонжерів не