Читати книгу - "Покоївка, Jo Peters"

Шпигувати для поліції це одне, а от для якогось багатія — зовсім інше. На таке я йти була не готова. Моя відповідь була очевидною з самого початку.

— Я не збираюсь цього робити. І жодні гроші не переконають мене.

— Не хочеш добряче заробити, то хоч подумай про життя дорогих тобі людей, — Степан взяв зі столика дорогий планшет, на який я раніше зовсім не звертала увагу, а тепер з жахом прикула погляд. — З соцмереж можна з’ясувати дуже багато про людину, саме тому мене немає в жодній з них. Вчора я глянув твій профіль у Фейсбуці. У тебе дуже мила двоюрідна сестра. Скільки її сину? Рік? Два? Буде прикро, якщо він у такому ранньому віці втратить матір…

— Ви не зробите цього, — похитала головою я, не бажаючи приймати страшну дійсність, у якій опинилася.

Чоловік перестав посміхатися. Тепер на його обличчі з’явилася безжалісна маска хижака, що готовий піти буквально на все заради того, щоб отримати бажане.

— Ще й як зроблю. Тепер вибір за тобою. Даю тобі час подумати до вечора. Якщо не прийдеш сюди до дев’ятої, то вже завтра вранці дізнаєшся про нещасний випадок, що трапився з Уляною. А тепер можеш іти.

Я механічно підвелася з дивану та на тремтячих ногах покинула житло Пилипенка.

Ніколи ще не відчувала себе так жахливо та безпорадно, неначе жалюгідна комаха, що потрапила до павутини та усвідомлює мізерність власної долі. Це все зайшло надто далеко. Тепер залучена ще й безневинна Уля. Як же я проклинала той день, коли погодилася працювати на Романюків.

Несподівано задзвенів телефон. Тремтячими руками я дістала його з сумочки та подивилася на екран. Влад. Я просто не могла не взяти слухавку.

— Надю, ти запізнилась вже на сорок хвилин. Щось трапилось?

— Ні, все гаразд. Я скоро буду.

Я намагалася говорити звичним тоном, щоб не видати власних емоцій, але нічого не вдалося. Голос підвів мене та почав сильно тремтіти.

— Не обманюй мене. Де ти зараз?

Я слухняно назвала адресу, не бачачи сенсу витрачати сенс на суперечки. І так усім байдуже на мої бажання. Варто змиритися, що я нічого не вирішую у власному житті.

— Дідько! — очевидно, Влад зрозумів, що це за місце і причину мого перебування там. — Чекай на мене. Я скоро приїду.

***

Щойно приїхав Влад, ми пішли до найближчої кав’ярні, де за віддаленим столиком можна було відверто поговорити.

Годі брехні! Я так втомилася від усіх цих брудних інтриг, що прагнула правди і нічого іншого, крім правди.

Щойно офіціантка принесла нам напої та залишила одних, я прямо сказала:

— Я знаю про те, чим насправді займається твоя сім’я. Більше того, я співпрацюю з поліцією, допомагаючи їм у вашій справі.

Спершу на обличчі Влада спалахнув шок. Потім його руки стиснулися в кулаки від гніву, що була очевидною реакцією, зважаючи на сенс моїх слів.

— Навіщо ти мені зараз це розповідаєш? — прошипів він.

— Мене викрали серед білого дня, до того ж, погрожували моїй двоюрідній сестрі, яка взагалі ніяк не причетна до цього всього, — я розвела руками, демонструючи власні розпач і безсилля. — З мене досить, тому я хочу вийти з цієї гри та триматися від усього цього подалі. Якщо ти владнаєш проблему зі Степаном Пилипенко, я обіцяю, що нічого не розповім поліції і зроблю так, щоб ми більше ніколи не побачилися.

Тепер усі карти знаходилися на столі. Залишилося лише сподіватися, що це спрацює.

Довгий час Влад мовчав, а тоді нарешті промовив:

— Добре. Але ти повинна поїхати з Києва якомога далі. Чим швидше це трапиться, тим краще.

Його слова немов крижані кинджали пронизали моє серце. Хоч я і розуміла, що після того, що сталося, так як раніше все не могло бути, проте стикнутися з цим у реальності виявилося значно більш боляче, ніж можна було уявити.

— Гаразд, — сказала я і підвелася з місця. Більше не могла знаходиться поруч з ним, це було просто нестерпно. — Прощавай.

Влад навіть не підняв на мене очей, зосередивши погляд на своїх усе ще міцно стиснутих руках.

— Прощавай.