Читати книгу - "Покоївка, Jo Peters"

Я їздив містом ось уже майже годину, не маючи жодного пункту призначення, просто намагаючись триматися подалі від усіх, щоб не наробити жодних дурниць, піддавшись бурхливим емоціями, що кипіли всередині, загрожуючи розірвати на малесенькі шматочки, неначе потужня бомба. Я злився на Надю, злився на поліцію, злився на Степана…

Степан. Я різко повернув кермо, нарешті вирішивши, яким чином полегшу власні страждання та випущу пар. Машини, що знаходилися поруч засигналили від такого нахабства, але я проігнорував це.

Зі Степаном потрібно було терміново поговорити. Його сьогоднішній вчинок не вписувалося в жодні рамки. Так, ми з ним серйозно посварилися, але це не давало йому жодного права втягувати в наш конфлікт безневинну Надю, викравши її та погрожуючи життю її сестри. З цим треба було розібратися, чітко пояснивши мерзотнику, що він перетнув межу.

Я припаркувався біля добре знайомого будинку, оскільки раніше провів у цьому місці далеко не один веселий вечір (незважаючи ні на що,варто було визнати, що ніхто не влаштовував більш грандіозні та помпезні вечірки, ніж Степан), вийшов з машини, увійшов до під’їзду та піднявся ліфтом на останній поверх. Ох, як же давно я тут не був!

Двері мені відчинив Богдан, незмінний тілоохоронець Степана і, до того ж, його хлопчик на побігеньках. Як же ж йому пощастило знайти собі настільки вірного посіпаку в нашій небезпечній сфері, де постійно потрібно триматися насторожі, оскільки майже кожен тільки й чекає можливості вставити ближньому ніж у спину заради власної вигоди.

Я мовчки пройшов повз Богдана та впевнено направився прямо до кабінету, де господар цього помешкання проводив майже весь свій час. От і зараз вдалося застати його в цій просторій кімнаті, що ніскільки не змінилася з мого останнього візиту та все ще була повністю обкладена деревом, створюючи дивну атмосферу віддаленості від світу.

— Влад? Який несподіваний візит! — сказав Степан, але було видно, що він чекав на мене.

Ну звісно, викрадаючи людину з мого близького оточення, потрібно очікувати, що наслідки не будуть баритися.

Продовжуючи зберігати мовчання, я дістав пістолет, який носив щодня про всякий випадок, і навів його на Пилипенка. У кімнаті з’явився Богдан, який різко зупинився, щойно побачив, що його господар знаходиться під прицілом. Дивовижно, але здається, цей чоловік щиро переживав за Пилипенка. Самого же Степана, принаймні з зовнішніх ознак, ніскільки не напружила ця ситуація.

— Ми ж двоє чудово розуміємо, що ти не будеш стріляти в мене, — розслаблено промовив він, а тоді звернувся до свого тілоохоронця: — Ніякої загрози немає. Залиш нас.

Той, очевидно, сумнівався у його словах, але все ж не посмів проігнорувати наказ. Двері зачинилися.

Я ж мусив визнати правоту Степана, оскільки вбити його чи катувати мені б справді не вдалося. Надто вже багато всього ми пережили разом у минулому. Усе-таки в мене її свої принципи. Саме через це мені не залишалося нічого іншого, крім як заховати зброю та сісти у зручне крісло напроти Степана.

— Треба поговорити, — заявив я.

Степан коротко та сухо засміявся.

— Вже здогадався. Я навіть знаю причину твого візиту. Очевидно, твоя покоївка виявилася балакучою. Та буду відвертим, я саме на це розраховував.

— Хотів привернути мою увагу? — хоч це й було риторичним запитанням, проте його просто неможливо було не задати.

— Саме так, оскільки інакше ти ніяк не хотів іти зі мною на діалог. Повір, я намагався і не раз.

— Що ж, тобі вдалося. Я тут, уважно слухаю тебе. Говори.

Степан посміхнувся, взяв зі столу годинник, який я йому подарував, коли ми ще вчилися на першому курсі, та почав демонстративно повільно крутити його в руках, тим самим нагадуючи мені про наше спільне минуле.

— А ти зовсім не змінився, — сказав Пилипенко. — Знаєш, ти ж завжди був моїм єдиним другом, якому можна було довіряти. Нагадай, чому ми посварилися?

Я пирхнув. І от навіщо він грає в ці грі? Те, що сталося тоді, точно не вдасться забути до кінця життя жодному з нас.

— Не клей дурня, Стьопо. Тобі не потрібно нагадувати ті події.

— Так, у мене є власна версія того, що сталося. Проте я все-таки хочу почути і твою. Упевнений, це буде цікаво.

Загудів мій телефон. Я поглянув на дисплей і побачив ім’я своєї секретарки. Відхилив виклик, маючи чітку впевненість, що вони зможуть витримати без мене декілька годин. Я ж наразі мав зосередитися на більш важливих для себе справах.

— Гаразд, я розповім тобі свою версію. Ти зрадив мою сім’ю: продав таємні формули Данилові Сербському і безсовісно втік з грошима. І це я ще не згадав того факту, що Аня вагітна від тебе, — упіймавши його здивований погляд, я зрадів, що нарешті зміг вивести його на щирі емоції та додав, насолоджуючись кожним словом: — Так, я знаю вам брудний секрет. Ви жахливі конспіратори, тож це не вимагало особливих зусиль. Я здивований, що більше ніхто не здогадався.

Уся показова безтурботність зникла з обличчя Степана. Тепер він тримався напружено, ретельно обдумуючи нову інформацію, що шокувала його значно більше, ніж я припускав. Тепер перевага в цьому діалозі нарешті перейшла до мене і я збирався втримати її до останнього.

— І ти все ще нікому нічого не розповів?

— А кому я, по-твоєму, мав розповісти? Саші? — я похитав головою. — Ні, я не збираюсь позбавляти його щастя — аж надто він любить свою Аню. До того ж, не завадить мати механізм впливу на дружину брата.

— Завжди хочеш тримати все під контролем, — якось гірко констатував Степан, а тоді задав ще одне запитання: — А як щодо Віки? Вона знає?

Віка? Її згадка у цій розмові збентежила мене, оскільки спершу здалася абсолютно недоречною. Та потім усе-таки з'явилося одна ідея.

— А я думав, що твої почуття до неї зникли багато років тому.

В одну мить обличчя Степана стало білосніжним, неначе чисте молоко, так що я легко зробив висновок, що не помилився. Він справді все ще страждав через те, що Віка обрала мене, а не його, незважаючи на всі зусилля, вкладені в завоювання серця цієї жінки.