Читати книгу - "Покоївка, Jo Peters"

— Не так просто перестати кохати, — тихо сказав Пилипенко.

— Як для кого… — мимовільно вихопилося в мене.

— І що це має означати? Поясни. Ти ж знаєш, що я мастак давати поради у справах кохання. Згадай, завдяки кому ти зміг підкорити серце Віки.

Спочатку ця пропозиція здалася мені повним абсурдом, проте потім я подумав, що нічого не втрачу, якщо поговорю зі старим другом про свої почуття. Навпаки, це могло дати мені можливість навести лад у голові та нарешті заспокоїтися. Жити так було справжньою мукою, так що я готовий був буквально на все.

— Гаразд, — кивнув я, а тоді взявся розповідати: — Декілька тижнів Надя влаштувалася в нас покоївкою…

— Ах, так ось, чому наша з нею бесіда викликала таку миттєву реакцію, — перебив мене Степан, повернувши на обличчя гидку самовдоволену поспішку. — Ви з нею коханці.

Так і хотілося його вдарити, проте я стримав цей порив.

— Ні, у нас був лише один поцілунок. Але справа в тому, що я ще ніколи не відчував такого, що відчуваю поруч з нею…

Я подумки повернувся в той день, коли вперше побачив Надю. Щось у ній причарувало мене ще тоді. Можливо, це була такі милі безпосередність і простота: дешева сіра сукенка, чорні туфлі на невисоких підборах, темне волосся, заплетене в косу, кирпатий ніс, а також невинний погляд сірих очей…

Спершу я справді хотів зробити її своєю коханкою, гадаючи, що й вона сама буде не проти цього, але Надя виявилась принциповою та рішучою. І чим більше я дізнавався про неї, тим сильнішали мої почуття. Це була справді унікальна та чарівна жінка, яку так і хотілося розкривати в усіх сенсах цього слова.

— Але зараз виявилося, що вона шпигувала за нами для поліції, тож все це вже не важливо, — підсумував я, дивлячись на повільний рух хмар у небі за вікном.

Варто було визнати, що їхня монотонність і плавність мали чарівний заспокійливий ефект.

— І що ж ти збираєшся робити зараз?

Я знизав плечима.

— А які в мене є варіанти? Убити її? Чесно кажучи, спершу я думав про це, але потім усвідомив, що ніколи б не зміг з нею так вчинити. Тому я збираюсь просто дозволити їй поїхати з Києва. На мою думку, це найкраще з усіх можливих рішень у цій ситуації, оскільки ми більше не побачимося, — зізнався я, а тоді з підозрою запитав: — Сподіваюсь, що ти не збираєшся виконувати свою погрозу та вбивати її сестру?

Степан махнув рукою.

— Та ні. Це я так сказав, для ефекту, — поспішно запевнив мене він, а потім, трохи помовчавши, додав: — Сподіваюсь, ми зможимо налагодити наші стосунки. Знаю, що все не буде так, як раніше, але…

Дивовижно, але після цією розмови я насправді почав розглядати цей варіант, хоч ще вранці не допускав навіть думки про подібне.

— Про це можна буде говорити лише тоді, коли ти віддасиш мені гроші, які отримав від продажу наших таємний формул, — відрубав я, щоб зберегти власне обличчя та статус.

— Завтра ж вони будуть на твоєму рахунку, — легко пообіцяв він.

Очевидно, Степан був готовий на все, щоб знову повернути мою прихильність. І це справді розстопило моє серце.

— У такому разі пропоную завтра повечеряти завтра у нашому улюбленому ресторані. Упевнений, у нас ще є теми для розмови.

Ось так і влаштоване життя. Спочатку ти щось втрачаєш, а потім знаходиш. Правда, не завжди ці дві речі є рівнозначними, але й життя назвати справедливим дуже важко.