Читати книгу - "Донька від Люцифера, Ірина Скрипник"

Настав початок грудня. Пішов перший сніг, накриваючи землю білим пухнастим килимом. Холодний вітер пронизував до кісток. Одягнувши побільше теплих речей, Седрик стояв серед інших людей за містом і мовчки дивився, як труну опускали в землю. Навколо панувала тиша. Лише інколи було чути шурхіт снігу під ногами або глухі зітхання тих, хто прийшов попрощатися. Інколи зʼявлявся образ Латерії, але, схоже, що богиню смерті ніхто, крім Седрика, не бачив. Її присутність була невловимою, майже примарною, і лише він один відчував той холодний подих, що виходив від неї.

Минув вже місяць з тих пір, як він вперше роздягнув її. Її фігура в легкій сукні приваблювала його все більше і більше. Вона завжди була в тій самій легкій літній сукні, яка ледве прикривала її білизну. Сукня подовжувалась тільки, коли вона створювала косу, щоб забирати душі. Але навіть так вона не була схожа на ту смерть, яку зазвичай малюють люди. Вони б дуже здивувались, якби дізнались, хто насправді їх забирає в інший світ.

Хоча після того, як були знищені рай та пекло, важко було сказати, куди саме забирала Латерія ті нещасні душі. Можливо, в своє царство Небуття. А, може, і нікуди. Просто знищувала — і все. Цього точно не знав ніхто, навіть ельф. Хоча ельфи про будову світу знали набагато більше, ніж люди. Вони завжди знали про Нейрос і про множинну богів, які жили там. Знали про рай і пекло, і навіть трохи про хаос, який знаходився колись поза пеклом. Однак зараз нічого такого вже не було. Старий світ пав, забравши з собою багатьох. Все змінилось. Залишились лише уламки колишнього порядку та спогади про те, як було колись.

——— Я — Седрик, син Рангара із Старфоллу, — сказав ельф, приклавши свою руку до високого дерева в лісі, — звертаюсь до того, хто живе тут і приношу йому свою пожертву на знак поваги, — провів він ножем по долоні і приклав її знову до дерева, — та прошу про зустріч. Бо без допомоги його не ким є я і піти мені більше нікуди. 

Його голос ніби відлунював серед дерев, і кров, що текла з рани, здавалося, вливалась у коріння дерева, стаючи частиною лісу. Ледве встиг він закінчити, як з дерева виглянула чиясь патлата голова.

——— Що потрібно тобі, благородний син Старфоллу? — запитав дух лісу. 

Його голос був тихим, але владним. Очі блищали загадковим загадковим світлом.

——— За останній тиждень в місті померло троє людей при дуже дивних обставинах. Чи відомо тобі щось про це, наймудріший з наймудріших? — запитав Седрик, зробивши крок назад.

Голова замислилась, і ліс, здавалося, на мить затих. Лише легкий вітерець пробігав між деревами, переносячи з собою аромати зимового лісу. 

Голова подивилась прямо в очі Седрика, немов намагалась проникнути у саму його душу. Її погляд був пронизливим.

——— Чому ти питаєш це в мене, а не в того, хто живе в місті?

——— Наймудріший, твій брат відмовився говорити зі мною. Він сказав, що не бажає розмовляти з тим, від кого тхне смертю, — відповів Седрик.

Тоді голова потягнулась до ельфа, принюхуючись, наче хижий звір, що відчув здобич. Її рухи були плавними і обережними, якби вона не хотіла налякати свою жертву. На мить Седрик навіть помітив кістляві плечі і таку ж кістляву спину. Її вигляд був моторошним, але водночас дивно притягальним.

——— Чую, — посміхнувся дух лісу, і його обличчя розтягнулося у зловісній усмішці, — чую від тебе запах богині смерті. Від тебе дійсно вже тхне смертю. Та не схоже, щоб вона збиралась забирати тебе до себе. Що ельф міг запропонувати богині смерті замість свого життя? Душу? Золото? А, може, власне тіло? Чим саме заплатив ти за вічне життя? Що дав за те, щоб смерть обходила тебе? Жодна зараза тебе тепер не візьме! Всі духи боятимуться тебе!

Проте останні слова Седрик вже не чув. В голові голосно звучало словосполучення «вічне життя». Це відкриття було настільки приголомшливим, що він ледве стояв на ногах. А дух лісу голосно засміявся, зникнувши в кроні дерева. Сміх духа був гучним і лунким, наче відлуння сотень голосів, що зливалися в один потік.

Та Седрик продовжував стояти, опустивши голову. Він намагався осмислити почуте, але думки розліталися. Раптом десь позаду захрустів сніг, розриваючи тишу зимового лісу, і він зрозумів, що хтось наближається. 

——— Нарешті ти прийшла, — сказав він, не обертаючись, — я маю тебе запитати про те, що відбувається в місті. Та спершу скажи: що саме мав на увазі дух лісу?

Латерія притиснулась до його спини і провела рукою по його довгим вухам, що стирчали з-під шапки. Її дотик був ніжним і водночас холодним.

——— Тобі не варто думати про це, — лагідно сказала вона. — Думай про те, як викликати викидень у жінки Міхаеля. Її живіт все більшає і більшає, а я не можу дістатись до неї. Міхаель створив дуже міцний барʼєр із душ, вбитих ним людей. Мені потрібна твоя допомога. Вони ж довіряють тобі, чи не так?

Седрик зітхнув і повернувся до Латерії. Її темне волосся спадало хвилями на плечі, а очі зачаровували. Постава була граційною, шкіра — блідою, немов порцеляна. Замість того, щоб хоча би щось відповісти їй, Седрик притиснув її до дерева, відчуваючи, як її тіло злегка здригнулося. Потім почав обережно цілувати її шию, повільно ковзаючи губами по її ніжній шкірі, яка ставала все дедалі тепліше від його дотиків. Вже незабаром вона потяглася до його губ.

——— Седрику, — прошепотіла вона, — так не може продовжуватись вічно. Ти маєш вже піти до Елізи та хоча б щось зробити.

Але він притиснув її до дерева ще сильніше, відчуваючи її тендітне тіло під своїми руками. Його руки впевнено ковзали по її стегнах, відчуваючи кожен вигин її фігури. Він опускався губами до її грудей, насолоджуючись кожною миттю близькості.

——— Поговоримо пізніше, — прошепотів він теплим і м'яким голосом.

І так було кожного разу, коли вона починала його запитувати. Він не хотів їй зізнаватись, що насправді не збирається нікуди йти. Він просто розтягував час, який вони могли провести разом. Бо знав: їм добре разом. Кожен момент здавався безцінним. Про щось інше він не хотів навіть думати. Тим паче, про те, чим займався Міхаель. Його думки були зайняті тільки нею.