Читати книгу - "Донька від Люцифера, Ірина Скрипник"

Все закінчилось в середині грудня, коли перед Латерією зʼявився Творець. Його постать була величною і грізною, а очі палали гнівом. Обличчя суворе. Кожне слово звучало, неначе вирок.

——— І довго ти ще розважатимешся? Позбудься вже того ельфа і повертайся до виконання завдання. Через ваші з Міхаелем дії я знову почав чути голоси і відчувати сильну мігрень. Розберись вже з тим дитям. Воно не повинно народитись.

Зітхнувши, Латерія створила косу і пішла до будинку Седрика. Вона рухалась швидко і безшумно, немов тінь. Кроки були легкими. Вона намагалася не залишати жодного сліду на снігу. Та коли вона прийшла, він вже міцно спав. Його дихання було рівним і спокійним. Обличчя виглядало мирно, як у дитини, що бачить солодкі сни. Вона замахнулась косою і … завмерла. Їй потрібно було зробити всього один взмах, але рука чомусь не слухалась. З очей потекли сльози.

Нарешті, він відкрив очі. Та, побачивши її, лише посміхнувся:

——— Не думав, що ти саме сьогодні мене розкусиш. Схоже, що наш час вийшов. В будь-якому випадку, це були найкращі півтори місяця в моєму житті. Тож дякую.

Вона дивилась на його посмішку і не могла нічого відповісти. Слова застрягли в горлі. Лише сльози струмками бігли з її очей. Рука опустилась. Плечі затремтіли. Вона підняла очі і її коса перетворилась на меч. Не вагаючись, вона пронзила свої груди тим мечем. Кров миттєво бризнула на ліжко. Червоні краплі почали розтікатися по білому покривалу. Седрик із жахом в очах відповз до стіни, не розуміючи, що відбувається. Його серце билося швидше, ніж будь-коли раніше.

——— Скажу, що тебе врятував Міхаель, — сплюнула вона кров на підлогу, — тому я не змогла вбити тебе.

Після цього направила свою руку в бік ельфа. Його тіло засяяло синім світлом, і це світло було теплим і заспокійливим.

——— Це на деякий час сховає тебе від очей Творця, — пояснила богиня смерті. — Спробуй використати цей час з користю і стань сильніше.

Її слова були, як настанова, як останній подарунок перед прощанням, які вона залишила йому. Ривком діставши меча із грудей, Латерія впала на коліна. Її тіло здригнулося від болю, що пронизав її. М'язи напружились. Але, зібравши залишки сил, вона все ж підвелась та пішла в бік дверей. Седрик все ще боявся поворухнутись. Він тільки сидів і дивився, як двері зачиняються за нею.

Потім глянув на ліжко і на підлогу — все було в крові. Червоні плями, здавалося, збільшувалися, захоплюючи все більше простору. Та це була не його кров. Він не був поранений, і це дивувало його найбільше. Поглянувши на свої руки, він мимоволі згадав слова духа лісу:

——— Чим саме заплатив ти за вічне життя? Що дав за те, щоб смерть обходила тебе?

——— То ось, про що він говорив тоді, — замислився Седрик.

Потім вскочив на ноги і підбіг до вікна. Латерію вже ніде не було видно. Тільки кривавий слід залишився на снігу.

Накинувши кожух і застрибнувши в чоботи, він пішов вздовж кривавої полоси на снігу. Його серце билося швидко. Холод пробирав до кісток, але він не звертав уваги на мороз. Йшов далі, сподіваючись знайти її. Та червона смужка несподівано обірвалась при виході з лісу. Більше не було жодного сліду.

——— Де ти? — почав він кричати. — Латеріє, де ти? Озвися! Покажись мені!

Та вона не озивалась. Седрик глянув на поле перед ним, яке було покрите снігом, мов білий саван, а потім темний ліс, що здавався непроглядним.

——— Ну, будь ласка, ще хоча б один раз… — прошепотів він.

Проте більше вона не приходила до нього… Через два дні був новий похорон. Седрик стояв серед натовпу людей і мовчки дивився на те, як труну опускали в землю. Потім до нього підійшов голова міської ради.

——— Пане Ганц, вам вдалось дізнатись, в чому причина всіх цих раптових смертей? — запитав він.

Його голос звучав тривожно і нетерпеливо, наче він вже довгий час шукав відповіді на питання, які мучили його і всіх мешканців міста. Виглядав виснаженим. Очі були червоні від безсонних ночей.

Подивившись на нього, Седрик сказав перше, що прийшло йому в голову:

——— В місті нова епідемія.

Ці слова прозвучали холодно і беземоційно. Можливо, це було правдою. Можливо, ні. Хіба це було зараз важливо? Для нього — ні. Перед очима все ще стояла Латерія з мечем в грудях, і цей образ не давав йому спокою. Він не розумів, чому вона так вчинила. Чому богиня смерті не забрала його? Ці питання переслідували його, і відповіді на них не було.

Якось вночі йому наснився спогад, як він стояв зі своїм вчителем посеред великого храму і дивився на стелю, де були намальовані різні божества. Їхні образи були величними і загадковими. Кожен з них випромінював силу і могутність.

——— Люди цього не знають, — сказав майже пошепки Фарамір, — але світом керує не один Бог. Їх безліч. І кожен з них може створити ще безліч богів. Та забирати життя мають право лише троє: смерть, голод та ненависть. Вони стоять вище за всіх інших богів. Вони зовсім іншого рівня.

——— А що буде, якщо хтось інший вирішить, наприклад, вбити мене? — запитав з дитячою цікавістю маленький Седрик.

——— Цього не буде, — добродушно посміхнувся наставник. — Боги ніколи не порушують правил. Вони роблять тільки те, що мають робити. Те, заради чого вони і були створені. Так написано в «Законі».

«Законом» ельфи називали свої літописи, які вони вели ще з прадавніх часів. Ці літописи були не просто збіркою історій, а справжньою енциклопедією їхнього існування. Вони містили все, що колись відбувалось на Землі та свідками яких подій були ельфи. Кожна сторінка була написана з великою ретельністю. Вони зберігалися в глибоких підземеллях храму, у спеціальних кімнатах, захищених магічними заклинаннями, щоб ніхто сторонній не міг до них дістатися.

І згадуючи про ті літописи, Седрик знову згадав про Флокса. Чому він помер? Це питання не давало йому спокою. Воно хвилювало його вже більше чотирьох місяців. Як хтось міг вбити ельфа? Чи означає це, що Міхаель відвернувся від ельфів і більше не захищає їх? І чи захищає він і досі ельфів після того, як Седрик залишив мене саму в порожньому місті?