Читати книгу - "Станція з привидами, Барнс С.А."

Крім темних кристалічних веж, що стирчать зі снігу під кутом, Офелія не бачить багато. Лише проблиски тіньових структур, коли шторм робить подих, затримуючись на снігу на кілька секунд. Але вона знає, що знаходиться всередині будівель, згідно з файлом попередньої місії. Перша команда назвала істот, які побудували місто так далеко внизу, ліріанцями.

За земними термінами та визначеннями вони були ссавцями. Не дуже сильно відрізнялися від людей, з іншим вигином еволюційного дерева. Зі сканування дроном структур, похованих під льодом, вчені дійшли висновку, що вони були общинами, можливо, навіть матріархальними. Художники зображували їх високими, стрункими, схожими на лінивця, з довгими витонченими пальцями, великими виразними очима та тонким шаром хутра різноманітних кольорів. І гострими зубами з іклоподібними різцями в передній частині рота.

Однак ці деталі були лише припущеннями астробіологів-археологів, заснованими на одному наборі останків, знайдених — ненавмисно муміфікованих — на наступній планеті, Лірії 393-D. Зонд знайшов одного ліріанця мертвим поза рудиментарним укриттям, обличчям до рідного світу, з витягнутою однією рукою, ніби він намагався доповзти додому.

Ліріанці були в космосі, але не зовсім міжзоряному. Вони були розвиненими, будували величезні міста, як те, яке знаходилося під її ногами, і намагалися вийти за межі своєї планети. Але недостатньо швидко.

Вони жахливо загинули. Ймовірно, через голод чи замерзання, або і те й інше. Мільйони з них тепер розчавлені під вагою снігу, льоду та проминулих тисячоліть.

Ймовірно, про них і про цю планету було б відомо більше, якби не було виявлено Bodhi 923-E, з новішими поселеннями та технологіями, які могли бути пристосовані для використання людиною — тобто, люди могли озброїтися новими технологіями — і Lyria 393-C та інші подібні були зсунуті у нижню частину списку корпоративних пріоритетів.

Планети, подібні до цієї, зараз розглядалися як дивацтва, цінні лише в сенсі їхньої рідкості та трофейного статусу, цікаві лише з невизначеної наукової точки зору, а не того, що тут будь-що може бути прибутковим.

Ця планета була подібна на кладовище, забуте й покинуте бур’янами й часом. Навіваючи сум. Або, можливо, попередження, що зрештою все закінчується.

Але стояти тут, а не просто читати про це, було дивно. Моторошність – ось що дзвонило до Офелії.

Її бабуся входила до правління багатьох фондів, у тому числі одного, який виступав за відновлення Помпеї після того, як вона знову була страчена Везувієм. Офелія бачила архівні кадри оригінального місця після розкопок у двадцятому столітті.

Гіпсові форми мертвих були зроблені з порожнечі, де їхнє тіло згнило в попелі, але їхні кістки та зуби все ще виднілися — привиди, які мали фізичну форму та форму. Згорілий буханець хліба ще в печі. Навіть собака, яка перевернулася на спину, оголивши свій живіт у гротескній міміці розслаблення.

Але більше того, це була відсутність людей там, де колись було життя. Порожні вулиці, покинуті дитячі колиски, кухонні столи зі стільцями ще на своїх місцях. Ймовірно, все це та більше — у всякому разі, ліріанська версія — знаходилося під нею в цю саму мить.

Стогін став голоснішим, наче хором здіймалися мстиві голоси.

Офелія навіть не усвідомлює, що вона відступила назад, подалі від руїн, подалі від звуку, поки її плече не вдаряється об щось тверде позаду неї.

Вона штовхається й повертається, спотикаючись об лід, і знаходить за собою Северина. “Що…”

Він тягнеться, щоб підтримати її. «Це просто вітер», — каже він спокійним і рівним голосом у її шоломі. Який на мить заглушає жахливий шум. «Тут більше нічого не може завивати. Шуміти».

Як тільки він це каже, вона розуміє, що він, звичайно, правий. Це плоска рівнина крижаного білого небуття, за винятком зубчастих вершин колишнього міста.

«Ви повинні залишатися на лінії, докторе». Він киває головою на щось позаду неї. Вона повертається, щоб подивитися, незграбна в шоломі, і розуміє, що помаранчева мотузка зникла, загубившись у сильних шквалах.

Вона не могла пройти більше кроку-трьох… але, мабуть, цього було достатньо. Її серце підривається в інстинктивній паніці.

Дурна Офелія. Це справді по-дурному. Розмова про невимушену помилку.

Здається, що це маленька вічність, але, ймовірно, лише кілька секунд, перш ніж вона бачить спалах знайомого апельсина в тимчасовій перерві від вітру.

Не чекаючи чергової підказки від Северина, вона поспішає до нього, як до рятівного круга. Вона перекладає футляр в одну руку, а іншою бере шнурок.

Северин повертається на своє місце позаду неї на шнурі — шнур хитається, а потім випрямляється завдяки додатковому тиску. Він наполягав на тому, щоб повернутися з нею під час цього останнього заходу, а інші залишилися всередині станції, облаштовуючись і осідаючи. Твердження (зарозуміле) Офелії, що їй не потрібна допомога, зараз виглядає неймовірно дурним. Чесно кажучи, весь цей час вона намагалася довести, що вона корисна, а не тягар, і все одно змогла побачити їхній посадковий модуль.

Тепер, без мотузки, вона навіть не знала б, у якому напрямку рухатися.

Принаймні він теж не з порожніми руками. Він несе тонкий сірий жорсткий кейс, витягнутий із посадкового модуля. Він позначений яскраво-червоними попередженнями та має кодовий замок. Стандартна вогнепальна зброя, єдина дозволена йому зброя. Хоча зрозуміло, що наразі їм не загрожує жодна небезпека через позови, протокол Монтроуза вказує на те, що зброя має постійно залишатися під рукою командира місії. Лише він — і його друг, мабуть, Кейт — мають код, щоб його відкрити. А Северин здається їй дуже типовим службовцем.

«Дякую», — каже Офелія. Вона чує нотку образи у своєму голосі, але сподівається, що він цього не зауважить. Це не його вина. Як би він їй не подобався, це не змінює того факту, що він у своїй стихії, а не вона. І його робота — зберегти її живою, подобається йому це чи ні.

«Все гаразд, докторе. Перше призначення на планету – це завжди коригування. Для всіх, — м’яко каже він. «Особливо тут. Шторми, здається, швидко наростають і сильно вдаряють».

Вона повторює його слова в своїй голові, шукаючи насмішку, перевагу. Але вона не може помітити навіть натяку на це. Северин, здається, пом’якшився тепер, коли вони нарешті вийшли на поверхню, або він перестав сприймати її як загрозу.

Ймовірно, відтоді, коли вона завмерла, побачивши порожній костюм.

Вона кривиться. Вона не хоче ворогувати з командиром місії; це значно ускладнило б досягнення її мети тут. Однак вона також не хоче його… жалю.

Вони обоє мовчать до кінця шляху до оселі. Єдиний шум у зв’язку – це їхнє злегка утруднене дихання від більш напружених зусиль, необхідних для повернення.

Цього разу, коли вони заходять у