Читати книгу - "Гра в кохання , Міра Лей"

МАКСИМ.

Перед початком пари мене повідомили, що наша викладачка з фізри зламала ногу, тому на деякий час нас передали Ткачу Ігорю Степановичу і пари у нас тепер будуть спільні з якоюсь групою. 

- Ооо Макс, ось і знайшлася твоя зеленоока, і шукати не прийшлося! - сказав Свят, вказуючи на компанію дівчат, що стояли біля виходу. 

Переводжу погляд та шукаю свою вчорашню знайому, і на диво почаю відразу. І зараз намагаюся зрозуміти, чому я не помічав її ввесь попередній рік, адже ми повинні  були десь пересікатися. Тендітна та  мініатюрна, та по при це, з доволі красивими форми. Чорні облягаючі лосіни які так і підкреслювали її апетитну попку і трохи вільнувата біла футболка, яка все ж не скрила горбочки, думаю десь другого розміру. В принципі великі груди мені ніколи не подобалися. Як мені здалося дівчина, усіма силами намагалася сховатися від мене. Та це її не врятувало.

І так Анастасія Бондаренко значить?! Відмітив про себе, також її хороші відносини з викладачем. Цікаво, що це в них за історія така трапилася. Треба буде обов'язково дізнатися. 

Дальше пішла розминка і я не міг, не скористатися моментом, щоб не витягнути її не середину. Також для себе відмітив що вона доволі спортивна і витривала. Принаймні жодного разу не обурилися  на жодну вправу, на відмінно від інших дівчат, які навіть й половини не виконали. Мені так подобалося дивитися як вона злиться. Всю розминку старався її підколоти, та і вона не промах, особливо від мене не відставала. 

Після розминки ми вирішили пограти волейбол, і як не дивно, вона також вийшла на поле. Я звичайно, не маю нічого проти дівчат на полі, більше того, мені було б навіть цікаво подивитися як вона грає. Та менше всього мені хотілося щоб це тендітне створіння хтось травмував. А знаючи свої хлопців, для них ця справа на раз. Тому довелося попросити її покинути поле. Вона дуже розізлилася та сперечатися не стала і зійшла з поля, на останок подарувавши мені вбивчий погляд. 

Десь в середині гри я на декілька секунд втратив з поля зору м'яч, і коли він прилетів мені в голову, думав що приб'ю цього мудака. І яке ж було моє здивування, коли мені вказали на Настю. Я не міг повірити, що такий сильний удар могла нанести дівчина, та відповідь була написана на її задоволеному обличчі. Можливо я все ж її недооцінив?!.

Після дзвінка ми з хлопцями трохи затрималися, не хотілося рухатися в цю юрбу студентів. Коли в спортзалі практично нікого не залишилося, ми направилися на вихід. Перед нами пробіг малий який випадково став мені на ногу, ну і я довго не думаючи штовхнув малого в спину.

А ця помилка природи, падаючи штовхнула Манюню, яка якраз була по переду. Дівчина звичайно не втрималася на ногах і полетіла на підлогу. Та найбільшим шоком, було для мене, коли я побачив кров на її руці. Як на диво, дівчина поводилася достойно, вона ще й примудрилася заспокоїти малого, який побачивши кров, мало не заплакав. Я бачив як їй було боляче, та вона старалася цього не показувати. 

Від досади я не знав куди себе діти і що робити. Бл*ть, через мене вона порізала руку. Прийшов до тями тільки тоді коли викладач наказав їй допомогти. А вона ж горда, почала обурюватися, вириватися з моїх обіймів. Та сил її хватило ненадовго, вже через декілька секунд,  дівчина втратила свідомість. Я ж не даючи їй впасти, підхопив на руки та поніс у медпункт. Потім все закрутилося, почалася паніка, шум, дівчину не могли повести до тями і що найгірше, не могли зупинити кров. 

Через хвилин сорок мене викликали до медпункту, наближаючись до дверей побачив як з них вийшов злий тренер. Чорт, вона сто відсотків все розповіла, мене ж тепер не допустять до змагань, зараза... 

Злість в мені просто вирувала, везучи дівчину в лікарню за наказом Ткача, стримував себе щоб не зірватися на ній. Я розумію що це моя провина, та я справді цього не хотів.

Висадивши дівчину біля воріт лікарні, уже збирався їхати додому, нехай добирається додому сама. Як раптом пролунав дзвінок телефону, на дисплеї висвітлився невідомий номер. 

- Алло - сердито видаю я.

- Левицький, ти вже відвіз Настю, в лікарню? - по голосі впізнаю Ткача.

- Так  - коротко кидаю.

- Це добре. Сподіваюся ти знаєш, що маєш її й доставити в гуртожиток? - строго наказав викладач. 

- Сама добереться - кидаю зі злості. На секунду в трубці запланувала тиша.

- А тепер слухай мене сюди... Я зараз не подивлюся на те, що Настя збрехала, вигороджуючи тебе, піду й сам розкажу твоєму тренеру правду. І тоді, тобі не бачити майбутніх змагань як власних вух. Ясно тобі?! - чоловік просто гарчав в трубку. 

- Так, стоп. Так вона не сказала нічого Драгану? - перепитую ще раз, не вірячи власним вухам.

- Кажу що ні. Ти там оглух, чи що? - роздратовано кричить викладач. 

- Я.. Я просто подумав... Та не важливо. Так, звичайно я відвезу її додому - трохи розгублено запевняю.

- Це вже інша розмова - задоволено каже Ткач. - До речі, Настя рюкзак забула в роздягальні, треба щоб хтось забрав..

- Я заберу - швидко відповідаю розвертаючи машину. 
Забираю речі дівчини та їду назад в лікарню, щоб відвести її додому. І все ж таки давно я не зустрічав таких дівчат. Взагалі не пам'ятаю, щоб мені когось доводилося просити щоб сів у мою машину. А вона горда, трималася до останнього, і навіть знаючи що залишилася без телефона та грошей, все одно стояла на своєму. Я звичайно теж не подарунок, і був би це хтось інший давно б,  плюнув та поїхав додому.

 На щастя Манюня все ж здалася і сіла в машину. Дорогою хотів зав'язати розмову, та вона не йшла на контакт. Я бачив що дівчина дійсно була стомлена, тому вирішив не діставати її. Біля гуртожитку, все ж віддав їй рюкзак і тільки хотів вибачитися за все, як вона швидко вискочила з машини і побігла в гуртожиток. 

Вже збираючись здавати назад, я помітив що до неї підійшов якийсь хлопець, спробував обійняти та дівчина не дозволила. Я бачив погляд, цього мудака з яким він оглядав мою машину. Хлопець її, чи що? Та Настя поводила себе з ним, явно не як з коханою людиною. Не знаю для чого це мені, та потрібно буде вияснити, що це за придурок.