Читати книгу - "Мої 18, Сергій Олексійович"

Вел поїхала. Стало ще сумніше. Та турбот в мене вистачало. Як, ніяк, але в мене ж були ще й сестри. Аж цілих дві. І, як це не дивно, та хоч Тетяна і була старша, та з нею було складніше ніж з Вікою. Мала та ще дитина. В неї були звісно свої закидони, але то була в цілому тиха та спокійна дівчинка. І така вона в нас серйозна. І дуже домовита.

Тетяна цього усього не любила. Але якщо треба, то й вона звісно не сиділи склавши руки.

Взагалі вони обидві були класні. І треба було про них піклуватися і роботи все, щоб нам усім добре було разом жити.

З Вел ми час від часу спілкувалися по інтернету. Точніше вона іноді мені писала, а я ій відповідав. Бо ми так домовились. "Так буде краще", сказала вона мені. Ну краще, то й краще. Вона доросла і в неї звісно своє життя. Якійсь напевно серьойзний та солідний наречений в неї є. Не може не бути.

- Приїжджай на побачення, — написала мені якось Вел.

- Ок, — відповів я і вона відразу скинула мені веселий смайлик та вийшла з чату.

І тут я замислився. Вона старша за мене. Адвокат. Здається забезпечена. То чим я можу її здивувати? Бо я зовсім для неї звичайний хлопець. Мабуть, усе таки Юля була права. 

Я не знаю, чим я зміг би вразити дорослу дівчину. Вона вже була заміжня. Не важливо, що усього декілька місяців, але ж була.

Вел гарна, струнка. В неї своя контора. Авто. Квартира. Її батьки самі з села. Її мати директор школи. Батько — головний агроном чи хтось ще. А вона така зовсім міська дівчина.

Дуже цікава. Читає книжки. Ходить до театру. Постійно на різних культурних закладах буває. З нею дуже приємно проводити час.

Але що ми будемо роботи з нею разом? Звісно це велике питання. Але де наша не губилося. Головне бути впевненим у собі.

От що мені у ній подобається, так це її зовнішність та фігура. Вел дуже сексуальна. І така запальна. Азартна.

Любить стріляти із пістолета. Більярд. Перегони. Вона дуже запальна, як для дівчини. Але вона там. А я тут. І цим все сказано.

То треба було не сидіти склавши руки, а шукати когось поруч. Що тут у нас своїх дівчат мало? От наприклад та дівчина з маленькою собачкою. Така вона - щось в ній є. В дівчини звісно, а не в собачці. Вона живе в сусідньому будинку. Там де усього два під'їзда. Наш під'їзд. Потім прохід між будинками. І відразу її під'їзд. 

Я її до речі знов сьогодні бачив. Ми йшли разом з Тетяною зранку до магазину. Бо Тані треба, щоб хтось за неї носив все те, що вона накупила. А ще її треба постійно контролювати у витратах. Вона в нас, як справжня жінка, тільки попадає до крамниці й все. Зупинки в неї немає. І запобіжника теж. Таня в нас — шопоголик!

Зранку вже було холодно. Хоч наче ще і серпень був. 

- Відчуваю вже осінь, — сказав я сестрі. 

Але вона у нас не романтик на відміну від мене.

- Гарні сідниці, —  показала вона мені на дівчину, що йшла попереду нас. - Але в мене красивіше. - Засміялася моя середня сестра.

- О! Це ж та сама! Як ти там на неї казав? Дівчинка- собачка. Ахахаха.

Сподіваюсь, що дівчина, яка йшла попереду нас, це все не чула. Так, в неї гарні сідниці. І це все, що я про неї знаю. Та й навіщо вона мені. Коли я здається ще досі думаю про Вел. Але інша дівчина тут, поруч, мені звісно була б дуже у пригоді.

Ввечері Тетяна побачивши, що я знов сумую, першою почала зі мною розмову.

- Ну, хтось же тобі подобається? - Питала в мене Таня.

- Хтось. Хіба я знаю, хто? Ніхто. - От і вся моя відповідь.

Таня в нас красуня. І теж одягаються гарно та елегантно. Вона собі ціну знає. Висока. Вища за мене. Довгонога. Струнка. Короткі спідниці. Маленькі шорти. Топи. Голий животик. Ці маєчки в обліпку. 

- Хай усі бачать мою природну красу. - Каже вона. 

Ось такий має зовнішній вигляд наша красуня. Не те, що молодша сестричка. Вона ще та скромність.

Ох, Таня, Таня. Хлопці ж від тебе з ума сходять, а тобі хоч би що. Посміхнеться. Хвостиком вільне. І до побачення. Бідні ці хлопці від нашої Тані.

Що стосується місцевих дівчат, то я ще досі не з ким там не познайомився. Окрім звісно "Принцеси".

- Так. Є тут одна. - Зізнався я сестрі. -  Ми з нею стикаємось майже кожного дня. З самого ранку вона завжди гуляє зі своєю маленькою собачкою. Мені дуже добре видно її з вікна, що виходить на ту сторону. Невисока на зріст. Років десь під вісімнадцять. Така звичайна. Завжди у лосинах. І у чомусь коротенькому зверху.

- Це я так розумію для того, щоб усі бачили її гарні великі сідниці. - Зауважила моя сестра. - Це я так розумію та дівчина, що ми сьогодні бачила в супермаркеті. Гарні сидниці. Що є то є. 

- Здається вона, - продовжив я свою розповідь, - 
цією частиною свого тіла дуже пишається. Бо завжди виставляє їх на показ.

- А якщо хочеш знати мою думку, -  промовила моя середня сестра, - то узяв би та познайомився. Вона така. Нічогенька. А головне живе поруч. То нікуди не поїде та не розіб'є тобі серця. 

Таня була права. Але я поки що не поспішав роботи з її порад якісь то важливі висновки. Але життя все робить за нас саме. 

Був тихий серпневий вечір. Я вирішив пройтися по нашій вулиці. Зазвичай тут людей зовсім не буває.

І це зрозуміло. Кому тут бути, якщо з одного боку пустир, а з іншого - два маленьких будинка. А потім школа та інтернат.

Тут може тільки хтось гуляє зі своїми собачками. І то взагалі всі намагаються ходити на пустир, що напроти дома.

Бо тут більш-менш було світло від вікон. А далі по вулиці суцільна темрява.  Ні тобі ліхтаря. Ні людей. Наче в якомусь фільмі жахів.

Мені цікаво все нове. Я спеціально вирішив пройтись по цій тихій вулиці. Бо вона вела, кудись, незрозуміло куди. Там насправді було дуже тихо.

Але така тиша була мені зовсім не до вподоби.
Якось тут не дуже, вирішив я.

Було ще не дуже темно. Але старі дерева були такі великі що закривали майже усе сонячне сяйво. Мені тут було якось дуже ніяково.

Вузька доріжка. З одного боку старі усі в зеленому моху, гаражі. Далі огорожа з червоної цегли. Потім залізна решітка. Доволі високо та дуже щільна. А за нею великі старі дерева.