Читати книгу - "Під маскою влади, Катя Черниш"

Світ повертався повільно. 

Спочатку звук. Пі-пі-пі.

Потім біль.

Потім — запах. Її запах.

М’який, ледь терпкий. Як спогад, який не хочеш відпускати.

Алекс відкрив очі. Складно. Але відкрив.

Поруч — Мія. Заснула, тримаючи його за руку. Її пальці тремтіли навіть у сні.

— Жива... — прошепотів він.

Вона здригнулась і підскочила, вловивши його голос.

— Ти повернувся.

— Завжди повертаюсь.

— Я… — вона заплакала. Але вперше — не від болю, а від полегшення.

— Я чув... її голос. — Алекс говорив повільно. — Сару.

Мія кивнула.

— Вона сказала правду. Аделіну не вбили твої вороги. Вона не була твоїм слабким місцем. Вона була твоя надія. І тебе її позбавили. Ті, хто мав тебе берегти.

Алекс заплющив очі. І довго мовчав. Потім… сльоза. Одна. По щоці. Вперше.

— Вони знищили моє серце. І я роками жив із відчуттям, що вбив сам.

— Але ти не винен, Алекс.

— Я мстився за те, чого не було.

Його руки тремтіли. А голос зірвався:

— Я не знаю, хто я без цієї помсти, Міє.

— А я знаю.

Вона підняла його руку до своїх грудей, поклала туди.

— Ти — той, хто вміє любити навіть після того, як світ витер тебе об землю.

І якщо ти зараз підеш у пекло — то не заради помсти. А заради мене.

Він довго дивився на неї.

— Я хочу змінити все. Вийти з цього. З мафії. З бруду.

— Це буде війна.

— Нехай. Але в ній я вперше боротимусь не щоб вижити. А щоб жити.

І ця ніч була не про кулі. Не про страх. А про початок. Бо коли чоловік плаче вперше — значить, він більше не ховається.

А коли сильна жінка залишається поруч після цього — це не історія про кохання. Це історія про двох, які вижили в пеклі — і вирішили більше не повертатись туди.