Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

— Я скоро. Можете вибрати іншу музику, — Інара забрала із заднього сидіння гітару і відчинила дверцята, впустивши в салон аромат хвої. 

Едем десь бачив цю будівлю, ще до реконструкції, під час якої її пофарбували в колір неба: у теленовинах чи на фото в соцмережах — він не міг згадати точніше. Дитячий будинок, у якому провів своє дитинство Едем, був інакшим: масивний, цегляний, довгий — типова радянська школа. Груба мозаїка на бічній стіні підкреслювала це враження. Споруду звели не для щастя й навіть не для виховання. Холодні стіни наче казали: ти маєш відбути тут своє дитинство, пережити цей час якомога швидше, бо лише досягнувши повноліття, ти зможеш нарешті покинути ці кімнати, коридори та їдальню з поганою вентиляцією. 

Едем уникав спогадів про роки в дитбудинку, але тепер, дивлячись на сонячні відблиски на склі, він подумав, що настав час попрощатися і з цією частиною свого життя. Він дослухав «Where the Streets Have No Name» (хіба можна було не дослухати?), вимкнув програвач і вийшов з автівки. 

Довколишня тиша була оманлива. Едем прислухався. Будинок був наповнений різноманітними звуками: хтось стукав молотком, хтось заливчасто сміявся, а хтось менторським тоном передавав чужий досвід. Будинок жив. 

Власне, Едем міг і не заходити — він знав, що побачить у холі: кахляну підлогу, діжки з деревцями, фотографії на стінах, вахтера з кросвордами. Та він усе ж потягнув на себе скляні двері. 

Усе було на своєму місці — і кахлі, і діжки, і фотографії. Охоронця за тумбою не було, але телевізор, що нечутно працював, засвідчував — він повернеться з хвилини на хвилину. Крізь щілину під дверима найближчого кабінету просочувався монотонний монолог учителя. 

Аби не потрапляти охоронцеві на очі, Едем повернув на сходи й піднявся на другий поверх. Тут було тихіше. Вікна виходили на сосновий ліс. 

Едем прогулювався заплутаними коридорами чужого дитбудинку, але наче бачив себе тут — три десятиліття тому. Ось він ковзає по витертому лінолеуму, уявляючи, що він — на льодовій арені. Ось біжить наввипередки від одного кінця коридору до другого, і шлях цей такий довгий, що встигаєш зголодніти. Ось він ховається в ніші стіни від старшого хлопчиська. Ось залишає олівцем на зеленій стіні таємні знаки для друга. Може, нещасливим той час видається йому лише зараз, думав Едем, адже якщо були біг наввипередки й таємні знаки, то, певно, траплялися тоді й хороші дні. 

Він звернув за черговий ріг і наштовхнувся на хлопчиська, який, присівши навпочіпки, щось шукав під рядом табуретів. До одного з них була прихилена гітара для весняних пісень. Так ось він — друг Інари, для якого вони вибирали подарунок! Едемові стало цікаво. Було в цьому хлопчиську щось, чим він відрізнявся від інших. 

Хлопчик замружився, дістаючи потрібну йому річ із щілини, і врешті випростався з маленькою сталевою кулькою в руці. 

— Міцний, нічо собі, — сказав він, витріщившись на Едема, і кулька знову стукнула по підлозі, але цього разу була блискавично притиснута балеткою. 

Не відриваючи погляду від гостя, хлопчина підняв кульку. 

— Я Зуб, — він простягнув руку — сміливості йому не бракувало. — Але дорослі кличуть Орестом. 

Едем потиснув долоньку. 

— А чого Зуб? 

— От усім цікаво, і жоден собака не спитає, а чого мене назвали Орестом. Можу зубом розгризти банку від коли, ясно? От, навіть руку через це поранив, — він продемонстрував зап’ястя зі шрамом. 

— Зрозуміло. А я Олесь. 

— Та ну а хто ж! Вас же всі знають. А це від спінера, — Орест продемонстрував Едему кульку, сховав здобич у кишеню, умостився на табурет і взяв гітару. 

Едем прилаштувався поруч. «Приймальня» — свідчила табличка навпроти. Як він пояснить свою присутність, якщо хтось із неї вийде, він навіть не уявляв. Доведеться скористатися запаморочливою чарівністю Міцного. 

— Привезли телевізор? — хлопчисько був не з тих, хто відмовчується. 

— Який телевізор? — здивувався Едем. 

— Кольоровий, системи Telemax. 

— Я не привозив ніякого телевізора. 

— І слава Богу. Навіщо тоді питати, який саме? — слушно зауважив Орест і почав перебирати струни. — Я б дав вам пограти, але мені її щойно подарували, тому — самі розумієте. 

— Тепер ясно, чого ви з Інарою подружилися, — розсміявся Едем. 

— Інара обирає тістечко без горіхів, — розсудливо сказав Орест, нітрохи не здивувавшись, що прозвучало це ім’я. — Вона справжня. Знаєте, як перевірити справжнього друга? 

Едем повів плечима. 

— Купіть два тістечка. Одне з горіхами, друге без. Друг вибере без горіхів. А ви теж її друг? — хлопчик кивнув на двері навпроти. Стало зрозуміло, чому він сидить тут, а не на уроці. 

— Я… Це довга історія. 

— Довгі історії — нудні. Хочете, зіграю вам «Фіалку»? 

І, не чекаючи згоди, Орест заграв головний хіт гурту «Часу немає». Виходило в нього добре, робота Павла Михайловича потрапила в гідні руки. Коли дійшло до приспіву, Едем узявся підспівувати. «Одного разу Олесь Міцний написав справді велику пісню», — подумав він. 

Неясний спогад із підвалів пам’яті вколов Едема, але знову шмигнув ящіркою в морок — він навіть не встиг за хвоста вхопити. 

— Візьмете мене в гурт? — Орест і далі перебирав струни. — Мабуть, це класно — виступити на стадіоні. 

— Ні з чим не можна порівняти, — погодився Едем, довірившись досвіду Міцного. — Але навіщо тобі такі дідугани? Створиш свій гурт, крутіший. Випускатимеш свої платівки і збиратимеш свої стадіони. 

Хлопчик повів плечима. 

— Нічого цього не буде, — сказав він. 

— У мене є друг, — заперечив Едем. — Він теж провів дитинство в дитячому будинку — якщо, звичайно, можна так назвати ці роки. Це був тяжкий для нього час, але він вірив у диво. І воно одного разу сталося. Розказати тобі про нього? 

Орест навіть грати покинув — так зацікавився, але показати цього не хотів. 

— Чого ж, давайте, — з нарочитою недбалістю кинув він. 

— У дитячому будинку було адміністративне крило, заборонене для прогулянок. Але одного дня, це була субота, мій друг посварився зі своєю компанією. І втік гуляти по забороненому крилу. У всіх був вихідний, тому мого