Читати книгу - "Вітька Гоцул і сільські витівки, Картава Ната"

Далеко за селом виднівся розлогий луг.

Ранковий туман ще не встиг розсіятися над лугом, а Вітька вже зганяв корів на пасовище.

Гоцул, як справжній джентельмен, запросив з собою Мар'яну, щоб разом пасти корови. Дилда, як завжди усміхнена, йшла поруч із ним, тримаючи на згині ліктя величезний пакет із їжею, який бабця Надя напакувала для них. Вона поклала туди всього: тонко нарізаних шматочків сала, хліба з смальцем, огурків, і навіть великий пиріг.

День обіцяв бути спокійним та теплим.

— Ось тут відпочиватимемо — промовила Мар'яна, розкладаючи на землі, у високій траві пакунок з їжею.

Корови мирно паслися. Вітька та Мар’яна вмостилися у траві, вирішивши спочатку підкрипитися бабусеними смаколиками. Високі стебла лугових трав колосилися навколо, утворюючи майже непомітну для очей поляну, вони спокійно снідали і поглядали в небо. Сонце піднімалося все вище, час від часу у небі пролітали літаки, залишаючи за собою довгі білі сліди. Дивлячись на це, Вітька почав мріяти, як одного дня також кудись полетить. Він поділився цими мріями з Дилдою, але вона лише посміхнулася і тихо погодилася.

-Може, колись і полетимо.

Простота та краса літа захоплювали обох, і непомітно для себе вони заснули в примятій траві, під віддалені звуки мукання корів, тріскотіння цвіркунів, та шелест трави. А корови тим часом, наситилися на лузі й, нікуди не поспішаючи, одна за одною почали повертатися в село. Вони знали шлях додому краще за людей, тож без проблем перейшли поле та піднялися до села.

Селяни, побачивши таке чудо, здивувалися. Щоб корови самі прийшли? І хто їх сьогодні пасе?

Хтось згадав:

«Вітька Гоцул!» І тут же хтось пожартував:

«Ну звісно, у Вітька завжди щось та й станеться!»

Односельці зібралися на вулиці, обговорюючи, чи варто залишити корів вдома. Згадували, як раніше Вітька то корову заганяв не в той двір, то якась корова забігала у бурякове поле, наробивши шкоди на пів села.

Тож вирішили: нехай буде маленький урок для Вітька.

 Всі корови були прив’язані біля будинків або десь на городах, щоб не блукали, а самі господарі з цікавістю чекали на повернення «горе-пастухів».

Коли Вітька нарешті розплющив очі, сонце вже почало хилитися до заходу. Повернув голову ліворуч, а Мар’яна досі дрімала. Небо стало вже не таким синім, як вранці, а перші тіні від дерев розтягувалися по землі.

— Мар’яно, вставай! — штовхнув він її в бік.

Дилда розплющила очі й потягнулася.

— Що сталося?

— Корови... — Вітька підвівся на ноги.— Їх немає!

Мар'яна зиркнула навколо й також зрозуміла, що луг пустий.

— А де вони?

— Не знаю, — похитав головою Вітька. — Ходімо шукати!

І вони пішли шукати корів.

Спершу обійшли луг, навколишні городи, потім рушили до лісу. Сонце поволі схилялося за обрій, час збігав швидко, а слідів корів не було.

— Мені здається, що їх забрав хто, -стривожено промовила Мар'яна, коли вони вже більше години блукали в пошуках.

—Не кажи дурниць, — намагався заспокоїти її Вітька, але сам відчував страх.

«Що люди в селі скажуть?»— думав він, відчуваючи, як холодний піт виступає на чолі.

— Йой, ото нам буде, — трохи плаксиво мовила Мар’яна. — це ми винні, за таке щей мало буде по спині палицею отримати...

Вітька зупинився, обернувся до неї і різко махнув рукою.

—Досить про це! Ходімо далі, поки ще темно не стало.

Проте вже й сутінки находили. Хлопці та дівчата верталися з річки додому, бачили, як Гоцул й Дилда шастали в кущах, але ніхто не брався їм допомогати.

 Вже під вечір, коли зорі вийшли на небо, Вітька й Мар'яна, спантеличені та втомлені, нарешті наважилися повернутися до села. Вони боялися гніву старших і те, що їх насварять за загублених корів. Однак коли вони побачили маму Вітьки біля хвіртки, стало ясно — щось не так.

— Ну що, знайшли своїх корів?- спитала вона зі сміхом, дивлячись на них.

—Ні, -зніяковіло відповів Вітька.- Ми їх шукали, та так і не знайшли...

Мама тільки махнула рукою.

—Вони вже давно вдома. Самі прийшли. Так що не переживайте.

Вітька та Мар'яна зітхнули з полегшенням, але це не означало, що їм обійшлося без наслідків.

—Тепер то серйознішим потрібно бути. Взялися корів пасти, пасіть. А не гав ловити. Напевно набили животи і заснули? - зиркнула мама Вітьки, на цих двох.

-Та так. - Вітька розгублено потирав шию. Було соромно, що так дали обвести себе навколо пальця. Хоча і свою провину бачив.

- Марʼяно давай я тебе проведу. Не файно, щоб ти одна в темноті йшла.

-Проведи звісно, - сказала мама Вітьки.

Мар'яна вже хотіла було погодитися, коли почувся знайомий скрип велосипеда. То був її батько. На старому ровері, "Україна", з сидінням, що видавало скрип на кожній ямці.

-Доброго вечора, а я за Марʼянкою приїхав. - поздоровався тато дівчини.

-Доброго, - відгукнулася мама.

Вітька по чоловічому, по дорослому, потиснув руку дядьку Володі.

-Поїду я.- Марʼяна усміхнулася татові, махнула рукою Вітькові, і його мамі, запригнула на багажник, і так вони під скрип покотилися додому.