Читати книгу - "Вітька Гоцул і сільські витівки, Картава Ната"

Осінь тихо підкрадалася до села, окутуючи його золотим сяйвом, а холодні ранки та вечори нагадували, що незабаром настануть холода. Вітькові незабаром мало виповнитися 15 років. Оце був цілий вік, як на його думку, — вже не малий, але ще й не дорослий.

І ось тепер він задумався над тим, як би відзначити таку важливу подію. Найбільше Вітька хотів зводити Дилду на кіно у місті.

— Як я тобі заздрю Вітька! — казав йому Тарас, один із його друзів. — Підеш у кіно, триматимеш впродовж всього фільму Дилду за руку…

Вітька лише посміхався у відповідь.

Але для цього потрібні гроші. І не аби які копійки, щоб і на квитки вистачило, і на морозиво після кіно, та ще й лишилося трохи на сюрприз. Так одного вечора, коли Вітька сидів на лавці перед хатою, розглядаючи багряні барви неба, що згасали разом із сонцем, до нього підійшли його нерозлучні друзі — Дімка, Тарас, Сашка.

—Слухай, Гоцул! — почав Дімка, не даючи хлопцеві й слова вставити. — В колгоспному саду яблука такі стиглі, аж лопаються! Мішка заходив, то каже, ніхто туди давно не заглядав. Давай підемо завтра ввечері, нарвемо трохи, продамо на ринку, і матимеш гроші на своє кіно з Дилдою!

— Ага, продамо, а нам ще на чіпси вистачить, і на петарди! — додав Тарас, усміхаючись своїм зубастим ротом.

 Вітька задумався.

Ідея була чудовою на перший погляд, але ж колгоспний сад добре охороняється. Охоронець, старий дід Орест, з сусіднього села хоч і трохи глухуватий на одне вухо, але все одно міг їх помітити. Та ризик не відлякав Вітька — адже це був шанс втілити свій план.

— Ну що ж, — нарешті сказав Вітька, злегка усміхнувшись. — Йдемо завтра ввечері. Тільки тихенько, щоб не спалитися.

Наступного дня хлопці ретельно підготувалися. Вітька потайки витягнув із хати старий коричневий мішок з мішковини, щоб навідміну від білого поліетиленового, невідсвічувати у темноті, а Дімка знайшов ще один мішок у літній кухні. Вечір робився прохолодним, туманним, наче змова з природою щоб ніхто їх не помітив. Коли сонце майже сіло за обрій, вони вирушили в дорогу до яблуневого саду. Вітька тихо просувався між кущами, міцно зжимаючи мішок у руках. Його серце калатало, а в голові крутилося одне питання: чи варто це робити? Але думка про те, як Дилда дивиться на нього з повагою за його старання, підігрівала його завзяття.

Він почув легкий шурхіт і зрозумів, що то Дімка вже почав рвати яблука.

Тарас тим часом стояв на варті біля краю саду, щоб у разі небезпеки одразу подати сигнал. Хлопці почали швидко наповнювати свої мішки стиглими плодами, майже не розмовляючи. Вітька так занурився у роботу, що навіть не помітив, як мішок у його руках став майже повним.

Але ось позаду, раптом пролунало:

— Ей, хлопці! Що це ви тут робите?

Це був дід Орест.

Голос його був не надто грізним, але достатньо гучним, щоб викликати паніку в хлопців.

Дімка кинув свій мішок і чкурнув, не оглядаючись.

Тарас із переляку просто впав на землю, а потім, як схопився, то рвонув у протилежний бік.

— Тікати! — прошепотів Вітька сам до себе і кинувся бігти.

З мішком, повним яблук, тікати було важко, але він не хотів кидати здобич. Вітька помчав у бік лісу, сподіваючись, що дід не побіжить за ним через густі чагарники. Перепригуючі через кущі, він ще довго біг, не озираючись, серце калатало так, ніби зараз вистрибне з грудей. Врешті, коли крики старого діда вже затихли вдалині, Вітька зупинився, важко дихаючи.

Ліс оточив його мовчазними тінями, під ногами шаруділо опале листя. Хлопець трохи постояв, намагаючись заспокоїти дихання, але тривога не покидала його. Він вирішив перечекати в лісі, поки дід Орест не піде назад до саду, і тоді вже спокійно повернеться додому. Але що далі, то більше йому здавалося, що він заблукав. Вітька почав ходити лісом, сподіваючись знайти дорогу назад. Він йшов і йшов, але кожен раз повертався до одного й того самого місця — старого пня, що поріс мохом і мухоморами.

Цей пень стояв тут, мовчки спостерігаючи за Вітькою. І кожного разу, коли хлопець підходив до нього, йому ставало моторошно. Здавалося, що ліс грає з ним у якусь дивну гру, примушуючи ходити по колу. — Та що ж це таке! — вигукнув Вітька, скидаючи мішок з яблуками на землю. — Я ж тількищо тут був! Сонце вже майже сіло за горизонтом, і темрява почала підкрадатися з усіх боків. Ліс затих, тільки десь далеко чувся крик нічного птаха. Вітька відчув, як по спині пройшов холодний вітерець. Він вирішив трохи перепочити, сівши на пень.

Сидячи на пні, Вітька відчував, як його тіло повільно охоплює втома. Ліс, хоч і виглядав тихо, насправді був сповнений таємничих звуків: шурхіт листя під ногами дрібних тварин, шелест крил нічних птахів, навіть далекі крики сови, що нагадували про темний простір над його головою.

Але найгірше було те, що ліс ніби затиснув його в свої обійми, не відпускаючи з кожним новим кроком. Знову поглянув на старий пень. Пень стояв на своєму місці, повністю порослий яскраво-фіолетовими мухоморами. Їх капелюшки ніби мерехтіли в сутінковому світлі, немовби жартували з хлопця, насміхаючись із його марних спроб вибратися з лісу.

Вітька відчув легкий страх. Йому здавалося, що пень точно непростий.

«Може в пенькові живе Блуд, і він мене збиває зі шляху?»

Його думки почали зміщуватися від раціонального до магічного.

-Тобі треба щось залишити, щоб ти відпустив мене? - прошепотів Вітька до пенька.

Хлопець замислився. У його мішку були тільки яблука, які він тягнув за собою весь цей час.

Вітька витягнув два стиглих, запашних плоди зі свого мішка.

«Якщо вже цей пень якийсь магічний, — подумав він, — то, можливо, йому просто треба плату за те, щоб відпустив мене».

Він обережно поклав одне яблуко на край пня, а друге акуратно підкотив до основи.

— Ось, бери. Це тобі плата, тільки відпусти мене додому. — мовив Вітька майже благально, але з ноткою надії, що цей маленький підкуп може подіяти.