Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

Цього разу Данило не зміг промовчати.

- Серйозно?! - він схопився, незадоволений її словами. - Тебе мало не вбив вітчим, а я тільки дізнався про це? Очманіти. Де я був увесь цей час?

- Поруч, - сонно відповіла Даша. - Ти завжди був поруч.

- Але ти про це забувала.

- Вибач, я не хотіла вплутувати тебе у свої проблеми.

- Не виправдана, - він присів навпроти. - Я пам'ятаю твої суїцидальні нахили. Ти сподівалася, що черговий замах виявиться вдалим? А я такий сліпий, навіть не підозрював, що тобі могло щось загрожувати.

- Зате тепер знаєш.

- Дякую, дуже вчасно! - він розіграв обурення. Занадто багато часу минуло, щоб довго зачіпати це. - А що стосовно Ігоря?

- Менгеле застрелив його. Перетворив живіт на решето.

- Помста?

- Вона сама. За смерть Віки.

- Отже, цього було не уникнути?

Даша знизала плечима.

- Я вчора приходила до нього. Хотіла попередити, але... не встигла. Сьогодні Женя сказав, що я винна у смерті Ігоря, і мав рацію.

- В чому? Маячня.

- Я знала, що Менгеле вийшов на нього, але нікому не сказала. Вони погрожували розправитися зі мною і з Ніком, якщо Ігор зникне. А коли він дійсно зник, винною зробили мене, але це була Ольга. Менгеле добряче підставлявся кожен раз. Я не могла йому сказати, сам розумієш.

- Ти не перестаєш мене дивувати, - Данило похитав головою і взяв її за руку. - Але ти не маєш жодного стосунку до смерті Ігоря. В усьому винен його батько, який вплутав його в це лайно, ось і отримує. Менгеле давно обіцяв помститися за смерть Віки, а як ми зрозуміли, обіцянки він стримує. Але Жека цього не зрозуміє, занадто тупий, щоб просто поставити себе на твоє місце. Якби йому довелося пережити подібне, впевнений, він би назавжди заткнувся.

- Угу, - Даша позіхнула і прийняла лежаче положення. - Дякую.

- За що? - Данило ліг поруч на бік і повернувся.

- Ти маєш рацію, і вмієш довести це. Ніколи не буду з тобою сперечатися, ти завжди здобудеш перемогу.

- Намагаюся мислити не як Жека. І якщо ти погоджуєшся з кожним моїм словом, значить ти ні в чому не винна.

- Виходить так, - вона підперла підборіддя кулаком і задумалася. - Кохаю тебе.

- Дякую, - Данило посміхнувся, відчуваючи, як тілом повільно розливається тепло. - Йди сюди.

Він притягнув її до себе і поцілував. Ніжно, повільно, невинно. Контролював кожен рух, не хотів зараз втратити голову.

Даша перша відірвалася від його губ.

- Будемо спати?

Данило втупився на час у телефоні. Пів на дванадцяту.

- Добре. Я тільки в душ збігаю, - він стягнув із себе футболку і віддав їй. - Можеш у цьому спати. Тобі підійде.

Даші здалася ця ідея привабливою, і коли він пішов, почала переодягатися. Показатися не встигла - заснула, перш ніж він повернувся. Позначилося безсоння останні пару ночей.

169

Данила розбудив наполегливий дзвінок у двері, який ніхто не збирався припиняти. Як він згадав потім, удома, крім них, нікого не було, а Даша, що спала поруч, цього не чула. Довелося усувати джерело звуку самому.

Він вивільнився з її обіймів і попрямував у прихожу, дорогою поправив волосся і натягнув якусь футболку. Відчинивши двері, побачив найкращого друга. Охайна стрижка, ідеально вичищені білі кросівки, підкочені джинси, куртка з каптуром, який він тільки додумався зняти, мабуть, боявся попастися.

- Привіт, чуваче, - Нік усміхнувся.

На секунду Данило розгубився, незабаром виправився і запустив його у квартиру.

- Знову втік?

- Не я один, - відповів Микита, стягуючи кросівки. - Павук повернувся в старий будинок, ми з ним.

Він збирався йти у звичну кімнату, але Данило, крокуючи поруч, поклав йому руку на плече і завернув на кухню.

- Чай, кава?

- Каву, - Нік сів за стіл.

Поки Данило робив обіцяні напої, вони мовчали. Стільки тем і не зрозуміло, з чого почати. Незабаром він поставив дві чашки на стіл і присів навпроти.

- Тепер скаржся.

- Не знаю, як пояснити.

- Прямо. Конкретно.

- В батька нова жінка, якщо вже зовсім прямо, - несподівано заявив Микита. - Це Оксана Володимирівна. Бібліотекарка, яка мені життя не раз рятувала. Я, звісно, все розумію, але мама тільки одужала, а тут така новина. Швидко він.

- Швидко? - перепитав Данило. - Думаєш, йому потрібно було ще трохи пограти турботливого чоловіка, який боїться зізнатися?

- Я не про це. Він її забув за ті півроку.

- Він просто хотів бути щасливим. А щасливий він не з нею.

- Так, напевно. Але... тоді мені так не здавалося.