Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

- Чуваче, вони дорослі люди, самі розберуться, а наша думка не враховується, - він піднявся і підійшов до вікна. Втупився в далечінь. - Знаєш, минуло десять років зі смерті моєї мами, а батько все ще один. У нього були якісь жінки, але жодна з них не змогла замінити її. Хоча я був би щасливий, якби він знайшов собі когось. Бо я розумію, життя триває і хочу, щоб у батька було все добре. У випадку з тобою можу сказати те саме. Це їхній вибір, знаючи твою матір, вона сильно не засмутилася. А Оксана прекрасна людина і не один раз довела це.

- Я просто ще не звик, - Нік зробив ковток кави та зрозумів, що чогось не вистачає. - Цигарки є?

- Ми ж не палимо, - нагадав Данило. - Ти казав, що кинеш, якщо тебе на півроку десь закрити. Менгеле все це влаштував, щоб ти позбувся нікотинової залежності.

- Гаразд-гаразд, переконав, - він підняв долоні, не бажаючи продовжувати тему. - До речі, днями бачив наших улюблених Лізу і Женю. Вони були так раді мене бачити, не очікував. Ми поговорили кілька хвилин і розійшлися. Як я зрозумів, ви не дуже ладнаєте?

- Все ти правильно зрозумів, - при одній їхній згадці на обличчі Данила забігали жовнаки.  

- Чого так? - Нік насупився. - Це через вчинок Даші? Так я впевнений, Ліза не горює, вона тільки щаслива. Може й далі скакати по...

- Річ не в цьому! - перебив Данило, розглядаючи зображення вишні на чашці. - Не тільки в цьому. Вони все зіпсували. Накинулися на Дашу, виставили її зрадницею, і не задумалися, чому вона це зробила.

- Головне, ми з тобою знаємо. Але це ж не все? Що вони ще накоїли?

Данило мовчав, сумніваючись, що про це взагалі варто говорити. Але перед ним сидів найкращий друг...

- Наш Жека образив Дашу, - він різко підняв очі. Гострим поглядом і опущеними бровами сказав те, чого не міг словами. - Дуже сильно образив.

Микита сумнівався, що правильно зрозумів, але погляд Данила не залишив інших варіантів.

Щелепа Ніка стиснулася. Мовчання, спричинене шоком, затягнулося; тіло вкрилося мурашками.

- Так, друже, - Данило пройшовся кімнатою, міцніше прикрив двері й повернувся. - Вони з Назаром, як зазвичай, накурилися, він не в собі був, а тут Даша до них прийшла, вимоги Менгеле виконувати. Ось він скористався ситуацією. Бляха, я думав тупо вб'ю його за всю ту... але Даші пообіцяв, що не чіпатиму.

- Охрініти, - вирвалося в Микити. - Не думав, що він може таке...

- Він не міг. Потім зв'язався з компанією Назара і все.

- А Даша як?

- Нормально, - Данило промовив кожну літеру. - Вже.

Він закивав.

- Ми поки розбиралися з тілом Павла, вона розповідала останні новини, я розумів, що все погано, але щоб настільки!

- Ти теж там був? - не очікував Данило.

- Так, мене батько з собою брав, - відповів Нік, і не побачивши сенсу в цих питаннях, повернувся до старої теми. - Мені тепер так соромно... Якось раз я напився і почав до Дашки чіплятися. Не міг більше чекати на п'яну голову. Вона від мене ледве втекла, ми ще посварилися сильно. Я пообіцяв їй більше не пити, а потім зрадив із Лізою. Дебіл.

- Дебіл, - погодився Данило. - І ви не... - він махнув руками, не бажаючи говорити прямо. Запитав у звичній йому манері, наче це нічого не значить, і хоч він довіряв своїй дівчині й знав, якою буде відповідь, щось змусило його запитати.

- Ні, - сказав він. - Вона не була готова, а я все тиснув, п'яному так взагалі дах зносило. А тепер з'ясовується, що її...

Слухаючи найкращого друга, кулаки Данила стиснулися. Погляд палав від усвідомлення, що ця людина могла не найкращим чином поводитися з Дашею, хоча збоку все здавалося інакше.

- А тепер забудь усе, що я казав, - діловим тоном попросив він. - Ніхто не повинен знати. Навіть Ліза не в курсі, який у неї поганий братик.

- Звичайно, чуваче, я розумію.

- Щодо Даші... я ще дещо хотів сказати, - невпевнено почав Данило. Коли підняв очі на друга, помітив його зацікавлений погляд, який тільки заважав говорити. Але він мусить. - Словом, ми з нею разом.

- А, - різко видав Микита. Зробив кілька ковтків кави, подумав.

Данило вже відкрито спостерігав за реакцією друга, не розуміючи його почуттів. Хотів було продовжити, але слова застрягли в горлі, потім Нік його випередив.

- Чесно, я не здивований. Варто було мені зникнути, щоб сталося те, чого не уникнути.

- Справа не у твоєму зникненні, - запевнив його Данило. - Стільки всього сталося, таке навіть пояснити складно.

- І не пояснюй, - Нік зробив ковток кави. - А якщо ти прийшов просити мого дозволу, то не треба. Ми з Дашею давно розбіглися, все в минулому. За вас я радий, сподіваюся, хоч із тобою їй пощастить, - він усміхнувся. По-доброму, з ностальгією. - А ревнував я тоді, виходить, не дарма.

- Ой як не дарма, - протягнув Данило.

Коли зі згадками про минуле було покінчено, Нік почав тему, яка весь ранок не давала спокою.

- Ти вже в курсі, що Ігоря вбили?