Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я відступив від дерева й поволі пішов до Шегін, нічого із собою не взявши. Ідучи, я підняв ліву руку і провів розкритою долонею по гострому, як бритва, краю навислого листка.
Я став перед Шегін, зупинившись на поважній відстані від неї. Поки я стояв, моє лице було байдужливою маскою. Я стояв цілковито мовчазний, абсолютно нерухомий.
Я простягнув ліву руку закривавленою долонею догори та стиснув її в кулак. Цей жест означав «готовність». Крові було більше, ніж я очікував, і вона виступила між моїми пальцями й потекла по тильному боку долоні.
Коли минула одна довга мить, Шегін кивнула. Я розслабився, і лише тоді вітер повернувся.
Розділ сто двадцять четвертий. Про імена
— Ти, — промовила Вашет, поки ми йшли між пагорбів, — жахливий бундючний демонстративний негідник. Ти знаєш це?
Я злегка схилив голову в її бік і граційно зробив жест «покірне прийняття».
Вона дала мені потиличника.
— Годі гнути кирпу, осел мелодраматичний. Ти можеш обдурити їх, але не мене.
Вашет піднесла руку до грудей, неначе пліткуючи.
— Ви чули, що Квоут приніс із меч-дерева? Те, чого не може зрозуміти варвар: тишу та спокій. Серце Адемре. Що він запропонував Шегін? Готовність проливати кров за школу.
Вона поглянула на мене. На її обличчі відображалося щось середнє між огидою й веселістю.
— Серйозно, ти наче з книжки казок прийшов.
Я показав жестом: «Милостиве, улесливе, стримане, лагідне прийняття».
Вашет простягнула руку й сильно вдарила мене по вуху пальцем.
— Ой! — я розреготався. — Гаразд. Але не смій звинувачувати мене в мелодраматичності. Ви самі — один великий суцільний драматичний жест. Ця тиша. Цей криваво-червоний одяг. Ця прихована мова. Секрети й таємниці. Можна подумати, ніби все ваше життя — це суцільна вистава, — я зазирнув їй у вічі. — І це я сказав у будь-якому сенсі, хоч прямому, хоч переносному.
— Що ж, ти справив враження на Шегін, — визнала вона. — А це — найважливіше. І ти зробив це в такий спосіб, що голови інших шкіл не зможуть надто сильно бурчати. А це також найважливіше.
Ми дісталися свого пункту призначення, невисокої трикімнатної будівлі поряд із маленьким загоном для кіз, побудованим із колотої деревини.
— Ось хто подбає про твою руку, — сказала Вашет.
— А як же аптекарка? — запитав я.
— Аптекарка — близька подруга матері Карсерет, — пояснила Вашет. — І я не допущу, щоб вона доглядала твої руки, навіть за золото, — вона кивнула на будинок, що стояв поблизу. — Зате до Делна я звернулася б сама, якби мене треба було підлатати.
Вона постукала у двері.
— Може, ти й належиш до школи, та не забувай, що я все одно твоя вчителька. Я завжди знаю, як краще.
***
Згодом, коли моя рука була туго забинтована, ми з Вашет зустрілись із Шегін. Ми перебували у приміщенні, якого я ще ніколи не бачив, меншому за ті, в яких ми обговорювали летані. Там стояв маленький неохайний письмовий стіл, ваза з квітами й кілька кріселець зі зручними подушками. На одній стіні висіла картина із зображенням трьох птахів у польоті на тлі призахідного неба — не намальована, а складена з тисяч шматочків яскравої емальованої мозаїки. Я підозрював, що ми опинилися в аналозі кабінету Шегін.
— Як твоя рука? — запитала вона.
— Добре, — відповів я. — Поріз неглибокий. Делн накладає шви найдрібнішими стібками, які я коли-небудь бачив. Він просто надзвичайний.
Шегін кивнула. «Схвалення».
Я підняв ліву руку, загорнуту в чисте біле полотно.
— Найважче буде чотири дні нічого не робити цією рукою. Я вже почуваюся так, ніби мені порізало не руку, а язик.
Тут Шегін несподівано для мене злегка всміхнулася. Товариський вираз її обличчя був великою похвалою.
— Ти сьогодні непогано показав себе. Про це говорять усі.
— Гадаю, ті нечисленні люди, які це бачили, мають кращі теми для обговорення, — скромно заявив я.
«Веселе здивування».
— Може, це й так, але ті, хто стежив зі схованок, поза сумнівом, розповідатимуть, що вони бачили. Сама Селеан, напевно, вже розповіла сотні людей, якщо мої здогади правильні. До завтра всі вже очікуватимуть, що від твоєї ходи труситиметься земля, неначе ти — сам Ейте, який тимчасово повернувся до нас.
Я не знав, що й сказати, тому промовчав. У мене таке буває рідко. А втім, як я вже казав, я вчився.
— Я чекала нагоди дещо з тобою обговорити, — сказала Шегін. «Насторожена цікавість». — Привівши тебе сюди, Темпі розповів мені довгу історію про ваші спільні мандри, — додала вона. — Про ваші пошуки бандитів.
Я кивнув.
— Чи правда, що ти знищив частину людей магією крові, а тоді викликав блискавку, щоби знищити решту?
Тут Вашет підвела погляд і по черзі поглянула на кожного з нас. Я вже так звик розмовляти з нею атурською, що мені дивно було бачити, як на її обличчі відображається невиразна адемська байдужість. І все ж я здогадувався, що вона здивована. Вона не знала.
Я подумав, чи не спробувати якось пояснити свої дії, та відтак вирішив, що не варто.
— Так.
— Отже, ти могутній.
Я ще ніколи не думав про це таким чином.
— Маю певну силу. Є й могутніші люди.
— І тому ти шукаєш кетану? Щоби здобути силу?
— Ні. Я шукаю з цікавості. Я шукаю знання речей.
— Знання — це своєрідна сила, — зауважила Шегін, а тоді начебто змінила тему. — Темпі казав мені, що серед бандитів головував якийсь ринта.
— Ринта? — шанобливо перепитав я.
— Погана істота. Людина, що є більше ніж людиною, та водночас є менше ніж людиною.
— Демон? — запитав я, машинально вживши атурське слово.
— Не демон, — відповіла Шегін, із легкістю перейшовши на атурську. — Демонів не буває. Ваші священники розповідають історії про демонів, аби вас налякати, — вона ненадовго зазирнула мені в очі та граційно зробила жести «винувата чесність» і «серйозна важливість». — Але на світі є погані істоти. Давні істоти в подобі людей. І деякі з них гірші за всіх інших. Вони вільно ходять світом і коять дещо жахливе.
Я відчув, як у мені зростає надія, і сказав:
— Я також чув, що їх називають чандріянами.
Шегін кивнула.
— Я теж це чула. Але слово «ринта» підходить краще, — Шегін зміряла мене довгим поглядом і перейшла на адемічну. — Зважаючи на те що мені розповідав Темпі про твою реакцію, я вважаю, що ти вже зустрічався з таким.
— Так.
— Чи зустрінешся ти з таким ізнову?
— Так, — відповів я з такою певністю в голосі, що здивувався сам.
— Навмисне?
— Так.
— Із якою метою?
— Убити його.
— Таких істот убивати нелегко.
Я кивнув.
— Чи скористаєшся ти для цього тим, чого тебе навчив Темпі?
— Із цією метою я скористаюся всім, — я несвідомо почав робити жест «абсолютно», але зупинився через пов’язку на руці й насупився на неї.
— Це добре, — сказала Шегін. — Твого кетану буде недостатньо. Він кепський як на твій вік. Добрий як на варвара. Добрий для людини з такою короткою
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.