Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Я щиро постарався заговорити без завзяття в голосі й пошкодував, що не можу показати рукою, яке важливе для мене це питання.

— Шегін, я маю велике бажання знати більше про цих ринта.

Одну довгу мить Шегін мовчала.

— Я подумаю над цим, — урешті пообіцяла вона і зробила жест, який, на мою думку, міг означати «острах». — Про таке не говорять легковажно.

Я зберіг байдужливий вираз обличчя й зусиллям волі зробив забинтованою рукою жест «дуже сильне шанобливе бажання».

— Дякую за те, що розглядаєш таку можливість, Шегін. Усе, що ти могла б розповісти мені про них, я оцінив би вище за золото.

Вашет зробила жест «тверде збентеження», а далі — «ґречне бажання, незгода». Два витки тому я не зміг би це зрозуміти, але тепер усвідомив, що вона хоче перейти до іншої теми.

Тож я прикусив язика та облишив це. Я вже знав достатньо про адемів, щоб усвідомлювати: найгірше, що можна зробити, бажаючи дізнатися більше, — це не відпускати теми. У Союзі я міг би наполягти на своєму, кпинами й лестощами витягнути відомості зі співрозмовника. Але тут це не спрацювало б. Спрацювали б лише спокій і тиша. Я мусив виявити терплячість і дозволити Шегін повернутися до теми у свій час.

— Я саме казала, — продовжила Шегін («неохоче зізнання»), — що у тебе кепський кетан. Але якби ти тренувався як слід упродовж року, то став би рівнею Темпі.

— Ти мені лестиш.

— Не лещу. Я розповідаю тобі про твої слабкості. Ти швидко навчаєшся. Це призводить до необачної поведінки, а необачність — це не від летані. Не лише Вашет гадає, що в твоєму духові є щось бентежне.

Шегін зміряла мене довгим поглядом. Вона витріщалася на мене понад хвилину. А тоді красномовно знизала плечима й позирнула на Вашет, удостоївши молодшу жінку ледь помітною усмішкою.

— Та все ж, — «химерні роздуми», — якщо мені коли-небудь і траплялася людина без жодної тіні на серці, то це, поза сумнівом, було дитя, якому ще й говорити було рано, — Шегін устала, відштовхнувшись від крісельця, і пригладила сорочку обома руками. — Ходімо. Дізнаймося твоє ім’я.

***

Шегін провела нас на вершину крутого кам’янистого схилу.

Ніхто з нас не розмовляв, відколи ми покинули школу. Я не знав, що тепер станеться, та питати начебто було неґречно. Здавалося, це було б нешанобливо — все одно що нареченому посеред власного весілля бовкнути: «Що далі?»

Ми прийшли до трав’янистого виступу з похилим деревом, що міцно трималося за голий камінь кручі. Поряд із деревом були товсті дерев’яні двері. Одна з прихованих адемських осель.

Шегін постукала й сама відчинила двері. Усередині хатинка геть не була схожа на печеру. Її кам’яні стіни були оброблені, а долівка була гладенька й дерев’яна. Також по­мешкання виявилося набагато більшим, аніж я очікував, із високою стелею та шістьма дверима, що вели далі вглиб кам’яної кручі.

За низеньким столиком сиділа жінка, яка переписувала щось із однієї книги до іншої. Волосся в неї було біле, а лице — зморщене, наче старе яблуко. Тут мені спало на думку, що це — перша людина, яку я застав за читанням чи писанням, відколи прибув до Герта.

Старенька привіталася кивком із Шегін, а тоді повернулася до Вашет, і в кутиках її очей з’явилися зморшки. «Радість».

— Вашет, — мовила вона, — я не знала, що ти вернулася.

— Маґвін, ми прийшли по ім’я, — сказала Шегін. «Ґречне офіційне прохання».

— Ім’я? — спантеличено перепитала Маґвін. Вона перевела погляд із Шегін на Вашет, а тоді її погляд перейшов позад них, до мене. До мого яскраво-рудого волосся й забинтованої руки. — А… — вимовила вона, раптом спохмурнівши.

Маґвін згорнула свої книги й зіп’ялася на ноги. Спина в неї була зігнута, і йшла вона дрібними кроками, човгаючи. Жестом покликала мене вперед і поволі обійшла круг мене, уважно оглядаючи мене згори донизу. На моє лице вона старалася не дивитися, зате взялася за мою незабинтовану руку й перевернула її, щоб поглянути на долоню й кінчики пальців.

— Хотіла б почути, як ти щось кажеш, — заявила вона, не зводячи пильного погляду з моєї руки.

— Як забажаєте, шановна формувачко імен, — відповів я.

Маґвін поглянула на Шегін.

— Він кепкує з мене?

— Не думаю.

Маґвін іще раз обійшла мене, водячи руками по моїх плечах, передпліччях, карку. Провела пальцями крізь моє волосся, а тоді зупинилася переді мною й зазирнула мені просто у вічі.

Очі в неї були як в Елодіна. Не у дрібницях. Елодінові були зелені, гострі та глузливі. У Маґвін вони були сірі, як зазвичай у адемів, трохи вологі й червоні по краях. Ні, схожість полягала в тому, як вона на мене дивилася. З усіх інших людей, яких я зустрічав, лиш Елодін умів дивитися так на когось, неначе на книжку, яку знічев’я гортав.

Коли Маґвін уперше зустрілася зі мною поглядом, із мене наче висмоктало все повітря. На якусь коротеньку мить я вирішив, ніби її могло вразити побачене, та це, напевно, була лише моя тривожність. Останнім часом я надто часто опинявся на межі катастрофи, і попри те, як добре минуло моє недавнє випробування, почасти досі чекав на щось раптове і страшне.

— Мейдре, — сказала Маґвін, не зводячи погляду з моїх очей. Відтак опустила погляд і повернулася до своєї книги.

— Мейдре? — перепитала Вашет із ноткою суму в голосі. Можливо, вона сказала б щось іще, але Шегін простягнула руку й нагородила її різким потиличником.

Саме в такий спосіб Вашет тисячу разів за останній місяць карала мене. Я не втримався й розсміявся.

Вашет і Шегін гнівно витріщилися на мене. Справді гнівно витріщилися.

Маґвін повернулася до мене. Засмученою вона не здавалася.

— Ти смієшся з імені, яке я тобі дала?

— У жодному разі, Маґвін, — запевнив я, щиро постаравшись показати забинтованою рукою жест «повага». — Імена — річ важлива.

Вона продовжила пильно дивитися на мене.

— А що варвар може знати про імена?

— Дещо, — відповів я, знову незграбно заворушивши перев’язаною рукою. Без неї я не міг надавати своїм словам витончених відтінків значення. — Далеко звідси я взявся вивчати такі речі. Я знаю більше за багатьох, але все одно лише трохи.

Маґвін довго дивилася на мене.

— Тоді ти неодмінно знаєш, що нікому не маєш говорити про своє нове ім’я, — заявила вона. — Це річ особиста, і ділитися нею небезпечно.

Я кивнув.

Маґвін це, схоже, задовольнило, і вона знов опустилася на своє крісло й розгорнула книжку.

— Вашет, кроленятко моє, завітай до мене найближчим часом. — «Лагідна, докірлива ніжність».

— Завітаю, бабусю, — пообіцяла та.

— Дякую, Маґвін, — сказала Шегін. «Шаноблива вдячність».

Старенька неуважно кивнула, відпускаючи нас, і Шегін вивела нас із печери.

***

Того ж вечора я повернувся до будинку Вашет. Вона сиділа на лаві біля фасаду й дивилася на небо, в якому саме почало сідати сонце.

Вашет поплескала по лаві поряд із собою, і я сів.

— І як воно — більше не бути варваром? — запитала.

— Здебільшого так само, — відповів я. — Хіба трохи сп’янів.

Після вечері Пенте притягнула мене до свого