Читати книгу - "Наші розбиті серця , Кетрін Сі"

Перебувати у будинку Крузів виявилося куди складніше, ніж я собі уявляв. Я звісно радий, що маю зараз стабільну й гарно оплачувану роботу, та це трохи виснажливо. Елеонора Круз, – мати Шона Круза, – чітко дала мені зрозуміти, що зацікавлена мною. Цитую з її слів: “Мені подобаються молоденькі хлопці з гарним тілом.” Після цієї фрази вона оглянула мене з ніг до голови прискіпливим поглядом і підморгнула. На протязі цього тижня вона постійно надсилає мені повідомлення різного характеру і це мене турбує. Невже, вона хоче переспати зі мною? Я не любитель спати зі своїми роботодавцями. Від однієї думки стає не по собі. Навіщо я взагалі прийшов до цього будинку? Заради грошей, чи все ж таки через Хейзел? Я не можу відповісти на це запитання, хоча дуже б хотів. 

Стукіт у двері. 

– Ейден? – підходжу до дверей і відчиняю їх. 

На порозі стоїть Емілія і тримає у руках тацю з їжею. 

– Принесла тобі поїсти, – віддає тацю мені. – Ми скоро будемо обідати, тож тобі також варто поїсти. 

– Дякую, Ви дуже милі.

Емілія робить все, щоб мені було тут комфортно і я неймовірно вдячний їй.  Хейзел пощастило мати таку хатню робітницю. Вони мають доволі близькі стосунки. Як мама з донькою. 

– Та нема за що. – Посміхається. 

– А як там Хейзел? 

У цій кімнаті я нічого не чую, а виходити й дратувати Шона я хочу найменше за все. 

– Не дуже… до неї прийшла мати і думаю вони зараз сваряться у саду. 

– Сваряться? Через що? – Знизує плечима. – Я зрозумів.. дякую, що сказала. 

– Як буде щось потрібно, то поклич мене.

– Гаразд, дякую. – Посміхаюся. 

Я рідко це роблю, та я вмію це робити і дуже добре. Мама любила коли я посміхався. 

Мої вікна виходять на задню частину саду, тож я відчинив їх і став прослуховуватися до розмови. Так, я знаю що це неправильно, та я нічого не можу з собою вдіяти. 

– Чому? – Це голос Хейзел. – Мамо, чому ти не пішла до поліцейського відділку?! 

Поліцейського відділку? Про що вони розмовляють?

– Твого батька розшукують за напад з ціллю пограбування. 

Вони мовчать якийсь час, і потім я чую розмову далі: 

– Я просто не знаю.. можливо він переховується і я даремно хвилююся. 

– Що? Що в біса відбувається? – Відповіді не було. – Питання в іншому: навіщо ти зараз прийшла сюди і розповідаєш це? 

Хейзел стурбована, це чутно по її голосу. 

– Я.. я не знаю, Хейзел.  

– Що ти хочеш, щоб я зробила? 

– У тебе є зв'язки, можливо ти допоможеш знайти його? 

– Ні. 

– Він твій батько..

– Мені байдуже! Через нього я зараз у цьому будинку і з цим тираном! 

– Ну б'є він тебе один раз на місяць, хіба це привід злитися? Ти живеш як у казці! 

Стискаю кулаки від злості. Як вона може таке казати? Настільки ненавидить свою дитину? 

– Один раз на місяць? Не привід злитися? Ти взагалі чуєш себе?... Мамо, ти розумієш, що кажеш власній дитині?! 

– Даремно я сюди прийшла. 

– Так, дійсно даремно…Наступного разу телефонуй перш, ніж прийти! 

– Я й не захочу сюди більше йти. 

– Я також не дуже горю бажанням, та в мене немає вибору! 

– Вибір є завжди, Хейзел. 

За хвилину я чую, як зачиняються ворота. Її мати пішла. 

Чи варто мені вийти у сад поки Хейзел ще там? Я хочу побачити її, та чи гарна це ідея?

Я поняття не маю.

Поки я думав, як мені краще вчинити, двері до будинку зачинилися. Хейзел зайшла і мені вже немає сенсу виходити. Єдиним проханням Хейзел було те, щоб я не показував при Шоні, що ми знайомі, або маємо дружні стосунки, – порушувати цю обіцянку я не збираюся. 

Відсунувши стілець я сів обідати. Їжа Емілії така смачна та домашня, обожнюю її. Вже уявляю, як буду сумувати за її їжею , коли вона поїде до Техасу. 

Після обіду я не знав чим себе зайняти, тому просто грав у ігри на телефоні. О пів на п'яту у двері кімнати постукали і я відкрив, це була Емілія. 

– Шон з Емілією на горі, тож якщо хочеш, то можеш посидіти на кухні. 

– На горі? 

У голові відразу картина, як цей козел б'є Хейзел, а та навіть не захищається. 

– Так, та не думаю, що він буде бити її… Шон ніколи не б'є Хейзі коли я у будинку. 

– Чому він взагалі її б'є? 

Я запитав це просто так, бо не думав, що тут є якась історія. Такі чоловіки, як Шон просто б'ють тих, хто слабший за них. Та Емілія розповіла мені, що сталося між сім'єю Хейзел та Шона, як батько Хейзі втратив весь бізнес і приніс великі збитки Крузам та їх компанії. 

– Хейзел не хоче, щоб її батьки постраждали, тому терпить цього покидька.. 

– А її батькам начхати на неї. 

– Чому ти так вирішив? 

– Бо жодні нормальні батьки не стануть віддавати свою дитину заміж заради грошей.

– Твоя правда…. життя Хейзел сповнене страждань та болю. – промовляє Емілія і важко зітхає. – Лише ти змушуєш її почуватися краще, Ейдене..

– Ми тільки те і робимо, що сваримося.

– Та вона знає, що ти на її боці. Вона знає, що може довіряти тобі.

– Мені піти до них? – Вказую пальцем на гору.

– Не варто.

– Хейзел точно буде в порядку? 

– В порядку вона буде коли розлучиться з цим покидьком..

– Емілія!!! – голос Шона. – Де тебе чорти носять?!

– Потім поговоримо.

– Добре. 

Емілія зникає за дверима моєї кімнати і я зачиняю їх на замок. Після розмови з Емілі в моїй голові крутиться лише одне питання: “Невже немає нікого, хто міг би врятувати Хейзел?”

А раптом, я і є той, хто повинен врятувати її? 

Після в'язниці я не хотів нікого знати, та чомусь зустрів напів мертву Хейзел і з того дня ніяк не можу викинути її з голови. 

Мобільний зателеньєкав і я дуже здивувався, бо мені зазвичай ніхто не пише. Відкривши повідомлення, я був у ще  більшому шоковому стані.

“Ейден, це Ларрі. Давай зустрінемось в ресторані у дядька Генрі, є розмова до тебе. Сьогодні близько сьомої вечора.” 

Він забув за мене на чотири роки, а зараз має розмову до мене? Це навіть цікаво. Поглянувши на час, я підвівся з ліжка, на якому до цього сидів, і пішов одягатися. Вибір, що одягнути в мене не великий, та чистий і пристойний одяг є.