Читати книгу - "Про Лисицю, Марина Світла"

Лисиця підвела очі від газети й кивнула Піаністові.

- Подарунки лишилися в шафі?

- О п’ятій годині ранку розгортати подарунки видалося не найкращою думкою.

- Невже для подарунків час має значення? – здивувалася вона. – Каву питимеш?

- Питиму. Ти обміркувала?

Вона мовчала, поки підводилася з крісла, підходила до столу, наливала каву до горнятка, прислухалася до суперечки дітей біля клітки та обуреного вереску папуги. А вже коли подавала йому напій, промовила:

- Батько сказав, що не здивований моїм візитом на Святвечір без родини і без речей.

- Побачимо, що він скаже щодо візиту твоєї родини без речей на Різдво, - стримано відказав Піаніст, сідаючи за стіл. – До речі, де він?

- Найімовірніше, в гаражі. Дошкуляє старому Вінсентові.

Вона знову закурила, повернулася до крісла і відновила споглядання за лисенятами.

- Дідуган ще живий? Скільки йому? Дев’яносто вісім?

Вона не відповіла. Піаніст відпив з горнятка і повідомив:

- Січень – слушна пора...

Лисиця обернулася до нього й глибоко зітхнула.

- Пробач мені, будь ласка.

- …для того щоб нам побратися, - не повівши бровою, докінчив Піаніст і підняв на неї очі, щоби зустрітись із її смарагдовим поглядом. – Ти не при надії, не гладка, давно не годуєш близнюків грудьми, вони вже достатньо дорослі, від війни нікого не вбережеш, якщо вона почнеться, і немає нічого такого, що не могло б почекати. Одразу після свят.

- А я вже гадала, що ти більше ніколи про це не заговориш, - відповіла Лисиця, наче нічого сталося.

Він ледь помітно осміхнувся й повернувся до неї всім тулубом. Кілька секунд розглядав її – від туфель до маківки з кучерями, що скидалися на мідяний дріт.

- Я тямовитий, - відповів він. – Ти сказала, що не на часі. Я зачекав, поки час настане. Частіше, ніж раз на п’ять років, освідчуватися – можна здобути славу докучайла .

- Добре, що ти не визначив собі більшого терміну, - всміхнулася вона. – Мені довелося б чекати ще довше.

Піаніст на мить затамував подих. А тоді рвучко кинувся до неї з-за столу. І, опинившись на підлозі коло її ніг, обійняв великими руками її гострі коліна.

- Ну скажи мені, що я йолоп, - тихо промовив Піаніст, і навіть його голос, здавалося, усміхався. Якщо тільки голоси здатні усміхатися.

Лисиця поклала свої пальці поверх його долонь.

- Не скажу. Якщо тобі замало всіх тих кодол, якими ти прив’язав мене до себе, хай буде ще й ця, - відказала вона.

- Мені замало. Мені завжди буде замало.

Із того самого дня, як він відвів погляд від воріт, що зачинялися за нею у шталазі. З того самого дня, коли він думав, що втратив її навіки. Цей страх жив у ньому незримо. Година за годиною. Крок за кроком. Рватися за нею і лишатися на місці. Так, йому завжди буде замало кодол, ланцюгів, власних сил. Йому завжди буде замало її.

Піаніст притиснувся обличчям до її рук і тихо заговорив:

- Я нарешті куплю тобі нормальну обручку. Сьогодні ж. Сукню… у тебе була така… дідько, не знаю, як зветься той колір. Як пряжене молоко. З вузькими рукавами. Ти вдягала її з низкою перлів на хрестини. Добропорядна дружина й мати. Коли ти в ній, я хочу тебе так сильно, що ледве дихаю. Тож до церкви ми не підемо. Непристойно думати про твої стегна і живіт під час вінчання. Дітей відправимо до Бернабе, вони тільки зрадіють. І замкнемося вдома на кілька діб. Згодна?

- Згодна, - кивнула вона. – Тільки благаю тебе, будь ласка... хай не буде ніякої музики.

- Хай не буде ніякої музики, - хмикнув Піаніст і розсміявся. – Хіба що радіо саме увімкнеться. Але я обіцяю тобі його вимкнути.

Лисиця знову змовчала. Вона знала, Піаніст завжди вимикатиме радіо. Доти, доки вона не попросить його про протилежне, доки не знайде в собі сили почути його музику.