Читати книгу - "Там, де ховали життя, Янина Кап (Зоя Маг)"

В хаті того дня ніхто не сміявся.
Та ніхто й не плакав.
Просто всі мовчали якось однаково.

Як хворі в палаті, де ще нікому не сказали діагнозу, але кожен уже відчув — той не добрий.

Максим сидів біля печі,
поволі перебирав ґудзики з старої сорочки.
Руками працював — думки блудили.
Останнім часом все частіше ловив себе на тому, що чує голос Павла.

Не вві сні. Не в уяві.
Просто раптом, серед тиші:
“Тримай, брате. Тепер твій хід.”

А потім — порожнеча.

Ольга місила тісто з картопляної лушпайки.
Погляд — униз. Плечі — прямі.
Рухи — звичні, але…
Однією рукою вона робила трохи інакше.

Відділяла. Відщипувала. Скручувала в куті миски — так, як колись робив… Трохим.

І в цей момент вона зупинилась.
Поклала руки на край стола.
Пальці — в муці. Долоні — гарячі.
Очі — піднялись.

І сказала рівно, спокійно:

— У нас хтось лишився. Але не тілом. А як відбиток. Як запах після людини, що вийшла з кімнати.

Сава не одразу відповів.
Погляд його був порожній, але не сліпий.

— Ти про кого?

— Я не знаю. Але хтось… говорить його словами.
Стає, як він. П’є, як він.
Тягнеться до дверей так само.
І я дивлюсь — а переді мною вже не Максим. І не Павло. І не Трохим.
А хтось, кого ми не назвали. Але він — тут.

Сава притулив долоню до чола.
Зітхнув.

— То ти кажеш, що ми носимо його в собі?
— А може, не “носимо”.
А він нас — водить.
Кожного — на нитці. По черзі.
Бо ніхто не хоче бути зрадником. Але хтось уже став. І не зізнався.

Максим підійшов до стола.
Сів.
Поклав перед собою ту саму сорочку, що порпатав.

— Бачите оцей ґудзик?
— І що?
— Він пришитий зліва направо.
— І що з того?

Він підняв голову.
Очі — сухі. Губи — міцно стиснуті.

— А так шив тільки Павло.
Я ж лівша.
А цей ґудзик… я не чіпав. Його хтось пришив уночі. Вчора.

Тиша в хаті стала в’язка, як сире тісто.

Сава не рухався.
Уляна стискала в руках ложку.
Ольга сказала:

— Він був тут. Але не тілом.
Його руки — діяли. Його хода — стукала підлогою. Але він — вже інший.
Не той, що був. Не той, що пішов.
І не той, що міг зрадити.
А той, що вже…
не має лиця.

Максим кивнув. Повільно.
Потім прошепотів:

— Це хтось із нас. Але… не ми.
— Як то?
— Хтось носить наше обличчя.
Наш голос.
Наші звички.
Але — чужу волю.

Сава підвівся.
Підійшов до вікна.
Відчинив фіранку. Подивився в село.

Там ішов “Степан”.
Повільно.
Пройшов повз хату. Навіть не глянув.
Але його тінь…

Затрималась.
Ніби чекала.
Ніби слухала.

— Я більше не вірю тіням, — сказав Сава.
— А я — не вірю навіть власному голосу, — відповіла Уляна.
— А я… — прошепотіла Ольга, — більше не знаю, хто я, коли залишаюсь сама.

І всі троє подивились на Максима.
А він сидів, як завжди.
Але в очах у нього була глибина, якої раніше не було.
Наче він — інший.
А може, той самий.
Але — вже не весь.

Ніч прийшла швидко.
Так, ніби хтось натягнув темряву, як стару хустку на вікно.
Не поступово. Раптом.
І в тій темряві — було щось неприродне. Не просто відсутність світла. А наявність чогось іншого.

Повітря в хаті стало густим. Його треба було жувати, щоб вдихнути.
Вогонь у печі тріщав, але не грів.
Навпаки — кидав на стіни довгі тіні, що ворушились.

Максим сидів на ослінчику біля дверей.
Спина пряма. Долоні на колінах. Очі — вогкі. Але не від сліз. Від напруги.
Здавалося, він чекає пострілу, хоча в хаті було тихо.

— Хтось ходив двором, — сказала Уляна.
— Ти чула?
— Ні. Я знала. По землі. По нозі. По кістці.

Вона стиснула руку на грудях.
Очі — не на людей, а вглиб себе.

— Це не голос. Не звук. Це відлуння. Хтось згадав нас. І не добрим словом.

Сава мовчав.
Лежав, але не спав.
Дихав уривчасто. Як той, що ніби вже помер — але ще слухає.
Його очі були відкриті.
І він дивився просто в стелю.
Наче там — тріщина. А за нею — хтось дивиться навпаки.

А тоді…

Воно почалось.

Спершу — стук.

Далеко. Не в двері. Не в шибку.
У стіну.
Між коморою й сіньми.
Один.
Потім другий.
Потім тиша.

Максим встав.
Повільно.
Стиснув долоню навколо сокири.

— Може, вітер? — прошепотіла Ольга.

Але сама не вірила.
Бо вітер не стукає двічі. І з ритмом.

Він ступив у сіни.
Темно. Але не цілковито.
В щілину десь тягло слабке світло — наче не з лампи, а з очей когось, хто там стоїть.

Ступив.
Ліва нога — скрипнула.
Права — ступила в щось вологе.

Зупинився.