Читати книгу - "#Галябезголови"

Аж — дзень! Дзень! Дзень — на весь дім. Хтось настирливо тиснув кнопку дзвінка на воротах.

— Ну не сука?! — Анка не втрималася. Від несподіванки тихо виматюкалася вголос і від того геть засмутилася. «Хоч би Андрій не почув!» — подумала, бо коханець до всіх своїх чеснот був ще й інтелігентним.

Обернулася до Чорнобая: мати моя! Уже прокинувся, здивовано дивився на Анку, бо, здавалося, його ошелешив не дивний ранній дзвін, а Анчині матюки. Підхопилася, бо знітилася. Заходилася переводити стрілки.

— Зараз у вікно гляну, кого це до нас принесло, — спеціально сказала «до нас», бо ще мала надію завести розмову про спільне життя.

Андрій Іванович не відповів. Відкинув ковдру, пішов до вікна, Анка — за ним. У сотні метрів від паркану посеред порожньої вулиці побачила сина Сашка: стояв собі, уважно дивився в бік будинку Чорнобая.

— Сашко?! — Анка очам не повірила. — Нічого не розумію! Нащо він тут? Нащо взагалі дзвонив? Він же не знає, що я у тебе, Андрію! — говорила, прозрівала: так це ж відмінно, що Сашко влаштував цю ранкову провокацію! Зайвий привід повернутися до розмови про спільне життя. І вже надихнулася, повернулася до коханця всім корпусом…

— Це не Сашко дзвонив, — сказав Чорнобай.

Анка напружилася. Перевела погляд на важкі ковані ворота і тільки тепер побачила біля них худеньку дівчину з пишним світлим волоссям. Тримала в руці алюмінієвий кейс, поряд стояла велика валіза ідіотського рожевого кольору.

— А це що за така? — спитала коханця одними вустами.

— Невістка моя, — відповів Чорнобай, на Анку глянув спокійно. — Піду відчиню, а ти поки збери свої речі, Аню, і вийди через запасний вихід, добре?

Анка аж почервоніла од прикрощів, та промовчала, вирішила не ставити незручних запитань — не на часі. Коханець вдягнувся по-швидкому, вийшов зі спальні. Чула, як спускається сходами на перший поверх, бачила, як ішов двором до важких кованих воріт… Оперативно вдягалася, лаялася беззастережно і роздратовано.

— І якого ти приперлася, сучка мала? Такий важливий ранок зіпсувала, зараза!

Андрій Іванович Чорнобай відчинив хвіртку кованих воріт, кинув на Галю уважний погляд: він же не помилився? Перед ним — дружина його сина?

Бачив невістку лише раз: майже два роки тому на весіллі. Колишня дружина Таміла тоді зателефонувала Чорнобаю вперше за тринадцять років після розлучення, повідомила: їхній син Артем надумав женитися і Чорнобай має оплатити весілля, якщо, звісно, хоче налагодити контакт із сином, якого не бачив тринадцять років. Чорнобай не став нагадувати Тамілі, що контакту з Артемом у нього немає саме завдяки їй, бо зробила все, аби виставити батька у найгіршому світлі в очах сина. Гроші дав: і на весілля, і на подарунок молодим. Навіть на весіллі з’явився ненадовго, хоч колишня дружина зі своїм новим італійським чоловіком були від того не у захваті. Та Чорнобаю дуже хотілося не через третіх осіб, не телефоном і не через деякий час, а саме у день весілля і особисто побажати синові щастя, сказати щось дуже важливе і правильне.

— Артеме, Галю… — виголосив тоді. — Двері мого дому відчинені для вас у будь-який час. Знайте: яка би проблема не виникала у вашому житті, ви завжди можете розраховувати на мою участь і допомогу.

Артем по-своєму інтерпретував батькові слова. Після весілля час від часу став телефонувати Чорнобаю, щоразу делікатно і не дуже вимагав грошей, натякав: батько багато років був відсутнім у житті сина, тому повинен компенсувати це щомісячними грошовими виплатами. А от зустрічатися не дуже рвався, посилався на цілковиту зайнятість. І в гості не кликав… А коли після чергових нагадувань про гроші Чорнобай погодився відкрити рахунок на ім’я сина, покласти на нього чималі кошти, з яких син міг щомісяця використовувати не більше трьохсот баксів, Артем так образився, що навіть кинув слухавку і більше із батьком не спілкувався. «Та триста баксів з рахунку знімає регулярно», — промайнуло.

Серцем — холод. Невже з сином біда? Подався до засмученої змученої Галі, вже рот відкрив, щоб спитати: де Артем? Що з ним?

— У Тьоми все гаразд, — мовила Галя.

Спантеличений Чорнобай від здивування відступив на крок, уважніше глянув на невістку: дівча скидалося на зацьковане щеня, яке приготувалося покусати всіх, хто насмілиться наблизитися. І хто її так зацькував? Невже Артем?

— А ти… — почав було, та невістка мотнула головою, як та коняка: мовляв, досить!

— Я до вас! — вигукнула відчайдушно, із викликом. — Можна? Ви на весіллі казали: мій дім — ваш дім. Та якщо пожартували… Не зважайте! Піду, — замовкла, наче зовсім знесилилася, відвела очі та у ремінець валізи вчепилася міцніше, наче вже збиралася йти геть.

Чорнобай брови звів: отак, значить?! Штовхонув важку ковану хвіртку — розчахнулася.

— Проходь!

Головний затятівський баламут, одноногий каліка Толя Сулима справедливо називав свою колишню дружину Анку Сулиму вогняною богинею, бо й у сорок п’ять від неї пашіло яскравою сексуальною енергією: чоловіки відчували її на фізичному рівні. І як тільки вони те відчували і починали розпускати руки, Анка магічним чином перетворювала свою сексуальну енергію на агресивну атакуючу силу.

— Біжіть від мене якнайдалі, бо, якщо наздожену, не пожалію… — казала зухвальцям з такою залізобетонною упевненістю, що деякі навіть починали сумніватися: а перед ними взагалі — жінка?

— Яка вона жінка?! Бухгалтерка! Самі цифри у голові, — ображалися ті, хто отримав від Анки відкоша.

Білолиця чорноброва міцна Анка, яка керувала затятівським відділенням комерційного банку, і справді полюбляла уявляти своє життя у цифрах. Колись у юності таке вимріяла: у 22 — закінчити інститут, вийти заміж і вгризтися в кар’єру, у 25 народити першу дитину, а далі з дітьми вже як вийде, бо спочатку — кар’єра! Щоб до тридцяти започаткувати власну справу, купити дім і машину, бо до тридцяти п’яти має об’їздити пів планети, може, вивести свій бізнес на міжнародний рівень, щоби зустріти 45 років у багатому домі на Печерських пагорбах столиці з таким матеріальним запасом міцності, який дозволить далі йти — хоч у політику, хоч в управління державою. Хіба погана мрія?

Життя перевернуло ті плани шкереберть. А все Толька! Най би краще був відвів свої примружені котячі очі, коли дев’ятнадцятирічна студентка Анка, яка навчалася у Києві на економістку, приїхала у Затятове до батьків по картоплю і сало й тягнула вулицею до батьківської хати повну брудного одягу сумку,