Читати книгу - "Прочитай мене!, Євген Дмитренко"

У старому лісі жила собі зайчиха і було в неї вісім зайченят.

Перший був найсміливіший,

Другий зайчик найгарніший,

Третій був трішки ледащій,

А четвертий був найважчий,

П’ятий зайчик розум мав,

Шостий, пісеньки співав,

Зайчик номер сім — спалько,

Ну а восьмий був — хвалько.

От якось вибігли зайченята на галявину пограти, аж поки один із них не заблукав. А заблукав саме зайчик хвалько. Бігає він від травинки до травинки, від пеньочка до пеньочка, щось собі винюхує. Аж раптом, в кущах хтось як зарегоче, що хвалько від страху як підскочить та як дасть дряпака звідтіля. Тікав він через кущі й високу траву, та так швидко, що навіть й не помітив як в однім чагарнику, зачепив маленького чарівника, який заплутався й думав, що ніколи не вибереться. Добіг зайчик до якоїсь ямки, та й сховався в ній. А маленький чарівник стоїть та й думає, куди ж подівся його рятівник, потрібно йому якось віддячити.

А зайчик ще посидів у схованці з хвилину, та й вискочив з ямки, щоб домівку відшукати. Та раптом, із-за дерев вибіг сірий вовк й починав наздоганяти зайчика.

— Ось де ти! — мовив чарівник. — Так тебе ж потрібно рятувати!

Вовк майже наздогнав бідолаху і, мабуть, таки б з’їв, якби не чари його боржника. Плеснув маленький чарівник двічі в долоні й зайчик побіг, та так швидко, що вовк навіть наздогнати його не зміг. Впав сіроманець на живота, вивалив язика з пащі та й лежить. А зайчик прибіг на галявину, де гралася його родина, та й вихваляється:

— Хто із нас, браття, найшвидший?

Швидшого, мабуть, нема!

Я із нашим сірим вовком,

Щойно грався у квача.

Не втікав! Я просто біг,

Вовк мене наздоганяв,

Він лиш п’яти мої бачив,

Заморився, та й упав!

Вислухали його браття та, мабуть, ніхто не повірив, бо всі знали, що він хвалько.

Настав другий день. І знову зайчики на галявині. І знову зайчик хвалько заблукав. Стрибає з місця на місце та й мовляє сам собі:

— Ну заблукав! Ну що з того? Якщо я вчора від вовка втік, то мені нічого боятися!

Аж раптом, за деревом, щось як заричить та завищить, що хвалько навіть не задумуючись як дав драпака. Біжить, оглядається, а за ним ведмідь. Та такий величезний, такий страшний, що зайчик навіть уявити не міг такого ведмедя. І загнав він зайчика в глухий кут. Дивиться хвалько по сторонах, нікуди тікати. А неподалік, маленький чарівник проходив та й побачив, що зайчик знову вскочив у халепу. Плеснув двічі в долоні, і хвалько як підстрибнув, та як вдарив лапами ведмедя, що той аж впав. Не довго думаючи хвалько побіг до своєї галявини, поки той не підвівся. Прибіг до братів, та й каже:

— Ну що мої любі браття?

Що ви скажете тепер?

Може я у тілі зайця,

Та в душі немов орел!

В лісі я зустрів ведмедя,

Той хотів мене впіймати.

Я йому — не наривайся!

Йди до дому краще спати!

Знову за своє, подумали браття, знову цей хвалько говорить казна-що. Та й пішли всі до своєї нори.

Настала ніч і уся родина лягла спати, а хвальку ніяк не спиться, от і вирішив він вилізти з нори, на місяць подивиться, адже ніколи його ще не бачив. До того ж чого в темряві боятись, коли є швидкість та сила. Та не встиг зайчик відійти від нори, як одразу ж заплутався в чагарнику. Йому здалося що на нього напало багато невідомих йому тварин. Хтось сіпав за вуха, хтось за хвіст. Злякався хвалько, та й закричав:

— Мамо. Браття. Рятуйте. Боляче. Боюся. Допоможіть.

На допомогу вибігла уся родина. Розплутали хвалька та й повернулися до нори. Хвалько плакав як ніколи, а браття сміялися з нього:

— Ну що брате, що з тобою?

Вранці ж ніби був героєм!

Де ж поділась твоя сила?

Може зникла, загубилась?

Як це так, такий сміливець,

Плакав ніби немовля!

Пам'ятаємо, ще вчора,

Все кричав "та я, та я"!

Ну а зараз, чому плачеш,

Чом не можеш дати раду?

Як навчився вихвалятись,

То навчись приймати правду!

Згодом, усі заснули, а хвалько цілу ніч не спав. Він не міг збагнути, чому вовка та ведмедя здолав, а чагарник злякався.

Настав ранок. Усі зайчики гралися на галявині, а хвалько із сумним обличчям пішов собі у невідомому напрямку. Коли на зустріч йому маленький чарівник. От і питає він у нього:

— Чому зажурився?

І той розповів йому що трапилось.

— Ех ти, хвалько хвалькович. Ти коли від вовка втікав, то врятував мене. Я також застряг в чагарнику. От за мій порятунок, вирішив віддячити тобі. То швидкість подарував, то силу. Ну а в ночі, ти був самим собою. Мене ж поряд не було. Ну нічого страшного в цім немає. Головне що ти живий. Тож, нехай це для тебе буде уроком. Головне щоб ти зрозумів про що йде мова. А щоб браття з тебе не сміялися, я тобі подарую силу і швидкість. От тільки використовуй їх з розумом.

Повернувся хвалько до галявини, а браття йому:

— Ну що, брате, будиш вихвалятись?

А він їм у відповідь:

— Та звісно ж буду. Ви у мене найкращі браття. Найсильніші та найшвидші. Навіть не знаю, щоб я без вас робив.