Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

— Він твій учень, — додала Шегін. «Відмова». — Ти ввела його до школи. Вибір за тобою.

Вашет перевела погляд із Шегін на мене, а з мене — на десятки блискучих мечів. Усі вони були тонкі та смертоносні, кожен ледь уловимо відрізнявся від інших. Деякі були вигнуті, деякі — довші чи товщі за інші. На деяких були помітні ознаки інтенсивного використання, тоді як окремі з них скидалися на меч Вашет, бо мали потерті руків’я та клинки із сірого відполірованого металу без жодної позначки.

Вашет поволі підійшла до стіни праворуч. Узяла один меч, підняла його й повернула на місце. Відтак обрала інший, узяла його та простягнула мені.

Я взявся за нього. Він був легкий і тонкий, як шепіт.

— «Діва розчісує волосся», — скомандувала Вашет.

Я послухався, трохи засоромившись, оскільки за мною стежила Шегін. Але Вашет захитала головою, перш ніж я дійшов до середини широкого руху. Вона забрала в мене меч і повернула його на стіну.

За хвилину Вашет вручила мені другий меч. Уздовж його клинка тягнулося потерте гравіювання, схоже на повзучий плющ. На її прохання я виконав «падіння чаплі». Високо замахнувся і зробив випад знизу так, що меч замерехтів. Вашет, дивлячись на мене, запитливо здійняла брову.

Я похитав головою.

— Вістря заважке для мене.

Вашет, схоже, не надто здивувавшись, повернула на стіну й цей меч.

Так воно було й далі. Вашет підіймала мечі та здебільшого відкидала їх без жодного слова. Ще три вклала мені в руки, наказуючи виконувати різні частини кетану, а тоді повертала їх на стіну, не питаючи моєї думки.

Уздовж другої стіни Вашет ішла повільніше. Вона вручила мені злегка вигнутий меч, як у Пенте. Коли я побачив, що він має такий самий бездоганно-сірий відполірований клинок, як у Вашет, мені перехопило подих. Я обережно взяв зброю, та її руків’я не підійшло моїм пальцям. Повернувши меч, я побачив, як на обличчі Вашет яскраво відбилося полегшення.

Просуваючись уздовж стіни, Вашет раз у раз нишком позирала на Шегін. У ті миті вона дуже мало скидалася на мою самовпевнену, чванькувату вчительку й дуже сильно скидалася на молоду жінку, що відчайдушно сподівається почути хоч якусь пораду. Шегін залишалася незворушною.

Урешті Вашет, рухаючись дедалі повільніше, дійшла до третьої стіни. Тепер вона приділяла увагу майже всім мечам і повертала їх на місце далеко не відразу.

А тоді вона поволі торкнулася ще одного меча з відполірованим сірим клинком. Забрала його зі стіни, взялася за нього й неначе постарішала на десять років.

Стараючись не дивитися на Шегін, Вашет вручила меч мені. У цього меча гарда була трохи видовжена й вигнута так, щоб забезпечувати сякий-такий захист кисті руки. Це було геть не схоже на повноцінну гарду. Із такою громіздкою штукою від половини кетану не було б жодної користі. Однак вона, судячи з вигляду, могла дати трохи більше захисту моїм пальцям, а це мене приваблювало.

Тепле руків’я лягло мені в долоню плавно, наче гриф моєї лютні.

Перш ніж Вашет устигла віддати наказ, я виконав «діва розчісує волосся». Наче потягнувся після тривалого сну в незручній позі. Плавно перейшов до «дванадцяти каменів» і на одну коротку мить відчув себе граційним, як Пенте в бою. Зробив «падіння чаплі». Вийшло солодко і просто, як по­цілунок.

Вашет простягнула руку, щоб забрати меч. Я не хотів його віддавати, та все ж віддав. Знав, що це — найгірші час і місце, щоби влаштувати сцену.

Тримаючи меч у руці, Вашет повернулася до Шегін.

— Цей для нього, — заявила вона. І тоді вперше, відколи я спізнався зі своєю вчителькою, здалося, ніби вона начисто позбулася здатності сміятися. Її голос став тонким і сухим.

Шегін кивнула.

— Згодна. Ти молодчина, що знайшла його.

Вашет явно полегшало на серці, хоча її обличчя й досі видавалося трохи враженим.

— Можливо, він якось урівноважить його ім’я, — зауважила вона і простягнула меч Шегін.

Та зробила жест «відмова».

— Ні. Твій учень. Твій вибір. Твоя відповідальність.

Вашет забрала зі стіни піхви і вклала в них меч. Відтак повернулася та простягнула його мені.

— Він зветься Сайсере.

— Цезура? — перепитав я, вражений цим іменем. Хіба не так Сім називав розрив посеред рядка в старовінтському віршуванні? Мені дарують меч поета?

— Сайсере, — тихо повторила вона так, ніби вимовляла ім’я Бога. Вашет відступила, і я відчув, як вага меча знов опускається на мої руки.

Відчувши, що від мене чогось очікують, я витягнув меч із піхов. При цьому шкіра й метал неначе тихенько прошепотіли його ім’я: «Сайсере». У мене в руці він здавався легким. Клинок у нього був бездоганний. Я плавно повернув його в піхви, і він видав інакший звук. Подібний до розриву рядка. Він сказав: «Цезура».

Шегін відчинила внутрішні двері, і ми вийшли так само, як прийшли. Тихо і з повагою.

***

Решта дня минула аж ніяк не захопливо. Вашет з упертою, невеселою наполегливістю навчала мене дбати про меч. Чистити та змащувати його. Розбирати й заново збирати. За­кріплювати піхви на плечі або стегні. Показувала, як через трохи збільшену гарду доведеться змінити деякі хвати й рухи кетану.

Меч був не мій. Меч належав школі. Належав Адемре. Я мав повернути його, втративши здатність битися.

Зазвичай я не терплю знов і знов чути те саме, та тоді дозволяв Вашет патякати що завгодно. Це було найменше, що я міг зробити: дозволити їй трішки повторюватися, коли вона була відверто стривожена й намагалася заспокоїти розум.

Десь на п’ятнадцятому повторі я запитав, що робити, якщо меч зламається. Не ефес, не гарда, а сам клинок. Тоді його слід повернути?

Вашет поглянула на мене з розпачем — таким щирим, що він межував із жахом. Відповідати вона не стала, і я заповзявся більше нічого не питати до кінця ранку.

***

Після обіду Вашет знову відвела мене до печери Маґвін. Настрій у моєї вчительки, схоже, дещо покращився, та вона ще була далеко не така товариська, як зазвичай.

— Маґвін розповість тобі історію Сайсере, — оголосила вона. — Неодмінно запам’ятай її.

— Його історію? — перепитав я.

Вашет знизала плечима.

— Адемічною це називається «атас». Це історія твого меча. Всіх, хто його носив. Їхніх діянь. Ти повинен це знати.

Ми дісталися вершини стежки та стали перед дверима Маґвін. Вашет серйозно поглянула на мене.

— Поводься якомога краще й будь дуже ґречним.

— Так і буде, — сказав я.

— Маґвін — важлива персона, і ти маєш уважно слухати її слова.

— Так і буде, — пообіцяв я.

Вашет постукала у двері й завела мене всередину.

Маґвін сиділа за тим самим столом, що й раніше. Як я зрозумів, вона переписувала ту саму книгу. Побачивши Вашет, Маґвін усміхнулася, а тоді помітила мене і на її обличчі відбилася знайома адемська байдужість.

— Маґвін, — промовила Вашет. «Надзвичайно ґречне прохання». — Цій людині потрібен атас її меча.

— Який меч ти йому знайшла? — запитала Маґвін і примружилася так, що її