BooksUkraine.com » Фентезі » Страх мудреця, Патрік Ротфусс 📚 - Українською

Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

48
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Страх мудреця" автора Патрік Ротфусс. Жанр книги: Фентезі. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 268 269 270 ... 317
Перейти на сторінку:
що на нього майже боляче було дивитися. Вона звелася на ноги, а тоді обтер­ла руками штани. — Ходімо, тобі час дати відповідь Шегін.

***

Коли ми ввійшли в кімнату Шегін, вона жестом запросила нас сісти. Відтак сіла й сама, несподівано для мене продемонструвавши ледь помітну усмішку. Цей вияв фамільярності страшенно лестив.

— Ти визначився? — запитала вона.

Я кивнув.

— Дякую тобі, Шегін, але залишитися не можу. Я мушу повернутися до Северена, щоб поговорити з мейром. Темпі виконав своє зобов’язання, коли дорога стала безпечною, та я мушу повернутися й пояснити все, що сталося, — також я подумав про Денну, але говорити про неї не став.

Шегін показала жестом елегантну суміш «схвалення» й «жалю».

— Виконувати обов’язок — це від летані, — вона серйозно поглянула на мене. — Пам’ятай: ти маєш меч та ім’я, але не повинен іти в найми так, ніби прийняв червоні шати.

— Вашет усе мені пояснила, — запевнив я. «Заспокоєння». — Я розпоряджуся щодо повернення свого меча до Герта в разі, якщо мене буде вбито. Я не навчатиму кетану й не носитиму червоного. — «Обережно-уважна цікавість». — Але мені дозволено розповідати іншим, що я навчався бою у вас?

«Стримана згода».

— Можеш казати, що навчався в нас. Але не кажи, що ти один із нас.

— Ясна річ, — погодився я. — І не казатиму, що я вам рівня.

Шегін зробила жест «заспокоєне вдоволення». Відтак її руки перемістились, і вона зробила невеличкий жест «зніяко­віле зізнання».

— Це не зовсім подарунок, — сказала вона. — Ти будеш кращим бійцем, аніж багато варварів. Якщо ти битимешся й перемагатимеш, варвари думатимуть: Квоут лише трохи вивчав мистецтва адемів і він усе одно грізний. Наскільки вправнішими мають бути вони самі? — «Однак». — Якщо ти битимешся та програватимеш, вони думатимуть: він просто дізнався часточку з того, що знають адеми.

Очі старенької ледь помітно замерехтіли. Вона зробила жест «веселість».

— Хай там що, наша репутація квітне. Це служить Адемре.

Я кивнув. «Охоче прийняття».

— Моїй репутації це також не нашкодить, — зауважив я. «Применшення».

У розмові настала пауза, а тоді Шегін зробила жест «серйозна важливість».

— Коли ми розмовляли раніше, ти питав мене про ринта. Пам’ятаєш? — запитала Шегін. Я краєчком ока побачив, як Вашет тривожно совгається на місці.

Несподівано збудившись, я кивнув.

— Я згадала історію про них. Ти хотів би її почути?

Я зробив жест «надзвичайний щирий інтерес».

— Це давня історія, така ж давня, як саме Адемре. Її завжди оповідають однаково. Ти готовий її почути? — «Надзвичайно офіційний тон». У її голосі вчувалася ритуальна нотка.

Я знову кивнув. «Уклінне прохання».

— Як завжди, є певні правила. Я розповім цю історію один раз. Опісля тобі не можна буде про неї говорити. Опісля тобі не можна буде ставити запитання. — Шегін по черзі поглянула на Вашет і на мене. «Похмура серйозність». — Говорити про це ти зможеш, лише проспавши тисячу ночей. Ставити запитання зможеш, лише подолавши в мандрах тисячу миль. Чи готовий ти почути її, знаючи це?

Я кивнув утретє. Мій захват тим часом зростав.

Шегін заговорила надзвичайно офіційним тоном:

— Було собі видатне королівство, населене видатними людьми. Вони не були Адемре. Вони були тим, чим було Адемре, перш ніж ми стали самими собою.

Проте тоді вони були собою, прекрасними й сильними жінками й чоловіками. Вони співали пісень про силу й билися не гірше за Адемре.

Ці люди мали видатну імперію. Назва імперії забулася. Та й не важлива вона, бо імперія пала, і відтоді той край розпався, а небо змінилося.

В імперії були сім міст і одне місто. Назви сімох міст забулися, позаяк вони пали через зраду й були зруйновані часом. Одне місто також було зруйновано, проте назва його зберігається. Воно звалося Тарінієль.

Імперія мала ворога, як воно зазвичай і буває із сильними. Однак той ворог був недостатньо великий, щоб її знищити. Воро­гові бракувало сили, щоб погубити її, чи то ослабивши, чи то зруйнувавши. Ім’я ворога пам’ятають, але воно зачекає.

Позаяк ворог не мав змоги перемогти силою, він діяв немов черв’як у плоді. Ворог був не від летані. Він отрутою налаштував сімох інших проти імперії, і вони забули летані. Шість із них зрадили міста, які їм довіряли. Шість міст пали, і їхні імена забулися.

Один пам’ятав летані й не зрадив міста. Те місто не пало. Один із них пам’ятав летані, і в імперії зосталася надія. Зосталось одне місто, що не пало. Але навіть назва цього міста забулася, загубилася в часі.

Зате сім імен пам’ятають. Ім’я одного й шістьох, які йдуть за ним. Сім імен було пронесено крізь часи руйнування імперії, крізь розбиту землю й мінливе небо. Сім імен пам’ятають, попри довгі блукання Адемре. Сім імен збереглися в пам’яті — імена сімох зрадників. Запам’ятай їх і знай їх за сімома ознаками:

Сайфус носить синій пломінь.

Стеркус під владою заліза.

У Феруле око холодне і темне.

Уснеа лиш у занепаді живе.

Сірий Далсенті ніколи не говорить.

Бліда Алента пошесть приносить.

Останній же владар межи сімох:

Ненависний. Безнадійний. Безсонний. Розумний.

Алаксель тіні носить ярмо.

Розділ сто двадцять дев’ятий. Інтерлюдія: Гамір шепоту

— Реші! — вигукнув Баст із враженим обличчям. — Ні! Годі! — він простягнув руки так, неначе був ладен затулити ними рота шинкареві. — Не треба таке казати!

Квоут невесело всміхнувся.

— Басте, і хто тільки навчав тебе науки про імена?

— Не ви, Реші, — хитнув головою Баст. — Є такі речі, які знає кожна фейрівська дитина. Казати таке вголос ніколи не буває добре. Взагалі.

— І чому ж це? — поцікавився Квоут справжнісіньким учительським голосом.

— Тому що деякі істоти здогадуються, коли їхні імена вимовляють, — Баст ковтнув. — Здогадуються, де їх вимовляють.

Квоут дещо роздратовано зітхнув.

— Басте, від того, щоб один раз вимовити якесь ім’я, шкоди небагато, — він відкинувся на спинку стільця. — Чому, на твою думку, в адемів є власні традиції, пов’язані конкретно з цією історією? Лиш один раз, а опісля — жодних запитань?

Баст задумливо примружив очі, і Квоут ледь помітно, натягнуто йому всміхнувся.

— Отож-бо. Намагатися знайти того, хто вимовляє твоє ім’я один раз, — це все одно що відстежувати людину в лісі за одним відбитком ноги.

Подав голос Хроніст — невпевнено, наче боявся його пе­ребити.

— Чи дійсно можна таке зробити? — запитав він. — Насправді?

Квоут похмуро кивнув.

— Гадаю, тому вони й відшукали мою трупу, коли я був малий.

Хроніст нервово роззирнувся довкола, а тоді нахмурився та явним зусиллям волі зупинився. В результаті він застиг на місці з таким самим нервовим виглядом, як і до цього.

— Чи означає це, що вони можуть прийти сюди? Ви ж, безумовно, достатньо про них наговорили…

Квоут зневажливо махнув рукою.

— Ні. Головне — це імена. Справжні імена. Глибинні імена. А я уникав їх саме з цієї причини. Мій батько був дуже уважний до деталей. Роками ставив запитання й відкопував старі

1 ... 268 269 270 ... 317
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"