Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На обличчі Хроніста відбилося розуміння.
— …а потім знов і знов її репетирував.
Шинкар легко, з любов’ю всміхнувся.
— Нескінченно — я ж його знаю. Не маю сумнівів, що він і моя мати докладали всіх зусиль, щоб прибрати зі своєї пісні всі дрібні ґанджі, перш ніж її оприлюднити. Вони були перфекціоністами, — він стомлено зітхнув. — Чандріянам, напевно, здавалося, ніби хтось постійно запалює сигнальний вогонь. Гадаю, батьки так довго лишалися в безпеці лише тому, що ми постійно мандрували.
Баст усміхнувся.
— І тому, Реші, казати такі штуки не варто.
Квоут насупився.
— Басте, відтоді я проспав тисячу ночей і подолав кілька тисяч миль. Можна й вимовити їх один раз. Зважаючи на те, яким пеклом нині став світ, можна вважати, що зараз частіше розповідають старі історії. Якщо чандріяни й наслухають імена, то я не сумніваюся, що їм докучає повільний гамір шепоту від Аруе до Круглого моря.
Із виразу Бастового обличчя було очевидно, що це його не заспокоїло.
— До того ж, — мовив Квоут, злегка зітхнувши від утоми, — добре мати їх у запису. Можливо, вони колись стануть комусь у пригоді.
— Та все ж, Реші, варто бути обережнішим.
— Басте, хіба я останні роки не був обережним? — запитав Квоут. Його роздратування нарешті почало вириватися на поверхню. — І яка мені з того була користь? До того ж, якщо те, що ти кажеш про Ктей, правда, то все закінчиться слізьми, хай що я зроблю. Хіба не так?
Баст відкрив рота, а тоді стулив його, явно розгубившись. А відтак швидко позирнув на Хроніста, поглядом благаючи про підтримку.
Побачивши це, Квоут також повернувся в бік Хроніста і з цікавістю здійняв брову.
— Я певен, що нічогісінько не знаю, — озвався Хроніст і опустив погляд, розкривши свою сумку й діставши заляпану чорнилом ганчірку. — Ви обидва бачили максимум моєї майстерності в іменуванні: залізо. І це явно щаслива випадковість. Майстер-Іменувач оголосив мене справжнім марнуванням свого часу.
— Звучить знайомо, — пробурмотів Квоут.
Хроніст знизав плечима.
— Особисто я повірив йому на слово.
— Можете згадати, яку причину він вам назвав?
— Він мав багато конкретних приводів для критики. Я знаю надто багато слів. Я ніколи не бував голодним. Я занадто м’який… — тим часом Хроністові руки заходилися чистити кінчик його пера. — Мені здалося, що він пояснив свою загальну позицію, коли сказав: «Хто міг би подумати, що в такому малому, тонкому, мов папір, канцелярові, як ти, може бути хоч трохи заліза?»
Квоутові вуста вигнулись у співчутливій усмішці.
— Що, справді?
Хроніст знизав плечима.
— Насправді він обізвав мене довбограєм. Я намагався не образити невинні вушка вашого юного друга, — він кивнув на Баста. — Як я розумію, в нього був непростий день.
Тут Квоут уже повноцінно всміхнувся.
— Шкода, що ми геть не застали один одного в Університеті.
Хроніст востаннє потер кінчик пера об м’яку тканину й підніс його до світла, що поступово меркло у вікні шинку.
— Та ні, — заперечив він. — Я вам не сподобався б. Я справді був малим, тонким, як папір, довбограєм. Ще й балуваним. І зарозумілим.
— І що відтоді змінилося? — спитав Квоут.
Хроніст зневажливо пирхнув.
— Мало що. Залежить від того, в кого спитати. Але мені подобається думати, що у мене трохи відкрились очі, — він обережно прикрутив кінчик назад до пера.
— І як саме це сталося? — запитав Квоут.
Хроніст поглянув через увесь стіл. Запитання його, схоже, здивувало.
— Як саме? — перепитав він. — Я тут не для того, щоб розповісти історію, — він знову заховав ганчірку в сумці. — Коротко кажучи, я образився й покинув Університет у пошуках кращої долі. Це найкращий учинок у моєму житті. За один місяць у дорозі я дізнався більше, ніж за три роки занять.
Квоут кивнув.
— Теккам казав те саме: «Немає такого сміливця, що жодного разу не пройшов сотню миль. Якщо хочеш дізнатися, хто ти насправді, йди доти, доки не зостанеться людей, які знають твоє ім’я. Дорога — це великий зрівнювач, великий учитель. Вона гірка, наче ліки, жорстокіша за дзеркальне скло. Довга дорога розповість тобі про тебе більше, ніж сотня років тихих міркувань».
Розділ сто тридцятий. Вино й вода
Прощатися в Герті довелося цілий день. Я розділив трапезу з Вашет і Темпі, а також дозволив їм дати мені більше порад, аніж я потребував чи бажав. Селеан трохи поплакала і сказала, що завітає до мене, коли таки прийме червоні шати. Ми побилися наостанок, і вона, як я підозрюю, дозволила мені перемогти.
Насамкінець я приємно провів вечір із Пенте, а відтак — приємно проводив ніч допізна. У бліді години, що передували світанку, мені все-таки вдалося поспати.
Я виріс поміж ру, тож мене постійно вражає те, як швидко людина може пустити коріння в якомусь місці. Хоч я провів у Герті менш ніж два місяці, піти звідти було важко.
Та все ж приємно було знов опинитися в дорозі, попрямувавши до Алверона й Денни. Настав час забрати свою винагороду за добру роботу, а також виголосити серйозне й доволі запізніле вибачення.
***
П’ять днів по тому я крокував одним із тих довгих і самотніх відтинків дороги, які трапляються лише серед низьких пагорбів східного Вінтасу. Я опинився, як казав мій батько, на краю мапи.
За весь день я проминув усього одного-двох подорожніх і не проминув жодного шинку. Думка про спання просто неба не надто бентежила, проте я вже кілька днів їв те, що ніс із собою в кишенях, і був би радий теплій трапезі.
Уже майже настала ніч, і я перестав сподіватися на пристойний харч, аж раптом помітив, як у сутінкове небо попереду тягнеться нитка білого диму. Спершу я вирішив, що то фермерська хата. Відтак почув тиху музику, і мої надії на ліжко й гарячу, просто з вогнища, трапезу, почали зростати.
Але зайшовши за поворот на дорозі, я здибав несподіванку, кращу за будь-який придорожній шинок. Крізь дерева я побачив високу ватру, що мерехтіла між двома до болю знайомими фургонами. Довкола відпочивали, розмовляючи, чоловіки й жінки. Один із них награвав на лютні, тоді як інший ліниво постукував по нозі невеличким тамбурином. Інші напинали намет між двома деревами, тимчасом як немолода жінка ставила над вогнем триніжок.
Артисти. Навіть краще: на боці одного із фургонів я впізнав знайомі позначки. Для мене вони виділялись яскравіше, ніж вогонь. Ці знаки означали, що це — справжні артисти. Моя рідня, едема ру.
Коли я вийшов із-поміж дерев, один із чоловіків крикнув, і я незчувся, як на мене наставили три мечі. Раптова тиша, що запанувала після цієї музики й теревенів, серйозно бентежила.
Вродливий чоловік із чорною бородою та срібною сережкою поволі ступив уперед, не зводячи з мого ока вістря свого меча.
— Отто! — гукнув він у ліс позаду мене. — Клянуся молоком своєї матері, якщо ти дрімаєш, то я кишки з тебе випущу. Хто ти в біса такий?
Останнє було зверненням до мене. Але відповісти я не встиг: із-поміж дерев
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.
