BooksUkraine.com » Фентезі » Страх мудреця, Патрік Ротфусс 📚 - Українською

Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

47
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Страх мудреця" автора Патрік Ротфусс. Жанр книги: Фентезі. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 270 271 272 ... 317
Перейти на сторінку:
долинув голос.

— Аллеґу, я тут, як… Хто це? На Бога, як він проминув мене?

Коли вони наставили на мене свої мечі, я підняв руки. Гарно мати звичку таке робити, коли хтось тицяє в тебе чимось гострим. Тим не менше, я заговорив з усмішкою.

— Вибач, що наполохав, Аллеґу.

— Притримай це при собі, — холодно відповів він. — У тебе ще є одна мить, щоб пояснити мені, чому ти нипав довкола нашого табору.

Говорити мені не було потрібно. Замість цього я повернувся так, щоб усі біля вогню змогли роздивитися футляр від лютні, який висів по діагоналі в мене на спині.

В Аллеґа вмить змінився настрій. Він розслабився і вклав меч у піхви. Інші вчинили так само, а тим часом він усміхався й підійшов до мене зі сміхом.

Я теж розсміявся.

— Одна родина.

— Одна родина, — він потиснув мені руку й повернувся до вогню, а тоді крикнув: — Прошу всіх поводитись якнайкраще. У нас сьогодні гість! — залунали стишені радісні вигуки, і всі завзято повернулися до того, чим займалися до мого прибуття.

Із-поміж дерев шумно вибрів дебелий чоловік із мечем.

— Аллеґу, дідька лисого він пройшов би повз мене. Він, напевно, з…

— Він із нашої родини, — з легкістю вставив Аллеґ.

— О, — вимовив Отто, явно вражений почутим, і поглянув на мою лютню. — Тоді ласкаво просимо.

— Насправді я не проходив повз вас, — збрехав я. У темряві мене було дуже погано видно через шейд. Але то була не провина Отто, а я не хотів його підставляти. — Я почув музику та пройшов по колу. Подумав, що ви можете бути іншою трупою й вас можна заскочити зненацька.

Отто багатозначно поглянув на Аллеґа, а тоді повернувся й потупав назад, у ліс.

Аллеґ обійняв мене рукою за плечі.

— Може, чогось вип’єш?

— Трохи води, якщо не шкода.

— Біля нашої ватри не п’є води жоден гість, — заперечив він. — Твоїх губ торкнеться лише наше найкраще вино.

— Для тих, хто був у дорозі, вода в едема солодша, ніж вино, — я всміхнувся йому.

— Тоді пий воду та вино скільки забажаєш.

Він провів мене до одного із фургонів, де стояла діжка для води.

Дотримуючись традиції, старшої за сам час, я випив один черпак води, а другим обмив руки й лице. Обтерши лице рукавом сорочки, я підвів погляд на чоловіка й усміхнувся.

— Приємно знову бути вдома.

Він поплескав мене по спині.

— Ходімо. Дозволь відрекомендувати тебе решті твоєї родини.

Першими були двоє чоловіків років двадцяти, обидва — із зачуханими бородами.

— Френ і Джош — найкращі з наших співців, ясна річ, окрім мене.

Я потиснув їм руки.

Далі були двоє чоловіків, які грали на музичних інструментах довкола вогню.

— Ґаскін грає на лютні. Ларен займається свиріллю й тамбурином, — вони всміхнулися мені. Ларен ударив великим пальцем по головці тамбурина, і той видав мелодійне «тум».

— Ось Тім, — Аллеґ показав крізь вогонь на високого похмурого чоловіка, що намащував меч. — А з Отто ти вже зустрів­ся. Вони не дають нам потрапити в небезпеку на дорозі, — Тім кивнув, ненадовго відірвавши погляд від свого меча.

— Це Енн, — Аллеґ показав жестом на немолоду жінку зі скривленим обличчям і сивим волоссям, зібраним у вузол. — Вона забезпечує нас харчем і зображає матір нам усім, — Енн продовжила різати моркву, ігноруючи нас обох.

— І ще одна, далеко не остання: наша мила Кіт, яка має ключик до всіх наших сердець, — Кіт мала суворий погляд, а її вуста скидалися на тонку риску, та коли я поцілував їй руку, її лице трохи злагідніло.

— І це всі, — промовив Аллеґ з усмішкою й невеличким поклоном. — А тебе звати?..

— Квоут.

— Вітаємо, Квоуте. Відпочивай і нічого не соромся. Тобі можна чимось допомогти?

— Трохи того вина, про яке ти казав раніше? — я всміхнувся.

Аллеґ приклав тильний бік долоні до чола.

— Ну звісно! Чи ти віддав би перевагу елю?

Я кивнув, і він узяв мені один кухоль.

— Чудовий, — сказав я, скуштувавши його і вмостившись на пеньку зовсім поряд.

Аллеґ зняв переді мною уявного капелюха.

— Дякую. Нам пощастило злапати його дорогою через Левіншир дні зо два тому. Як тобі останнім часом велося на дорозі?

Я потягнувся назад і зітхнув.

— Непогано, як на самотнього менестреля, — знизав плечима. — Я користаю з тих можливостей, які трапляються. Мушу бути обережним, позаяк я сам.

Аллеґ мудро кивнув.

— Єдине, що дає нам безпеку, — це кількість, — визнав він, а тоді кивнув на мою лютню. — Не потішиш нас трохи піснею, поки ми чекатимемо на вечерю від Енн?

— Звісно, потішу, — відповів я й поставив своє питво. — Що хотіли б почути?

— Можеш зіграти «Йди з міста, міднику»?

— Чи можу я? Вам видніше.

Я дістав лютню із футляра й почав грати. Ще до приспіву всі покидали свої справи, щоб послухати. Я навіть помітив, як Отто край дерев облишив свій пост, аби поглянути на вогонь.

Коли я закінчив, усі енергійно зааплодували.

— Ти вмієш її грати, — засміявся Аллеґ. А тоді його лице посерйознішало, і він приклав палець до вуст. — Чи не хотів би ти якийсь час помандрувати з нами? — спитав він за мить. — Нам став би у пригоді ще один музикант.

Я трохи замислився над пропозицією.

— Куди ви прямуєте?

— На схід, — відповів він.

— Мені треба до Северена, — зізнався я.

Аллеґ знизав плечима і сказав:

— Ми можемо рушити до Северена. Якщо ти не проти йти околясом.

— Я тривалий час був відірваний від родини, — визнав я, глипаючи на знайомі видива довкола вогню.

— Один — це нещасливе число для едема в дорозі, — переконливо зауважив Аллеґ, провівши пальцем уздовж краю своєї темної бороди.

Я зітхнув.

— Запитай мене ще раз уранці.

Він ляснув мене по коліну й усміхнувся.

— Добре! Це означає, що в нас є ціла ніч, щоб тебе пере­конати.

Я повернув лютню на місце й відпросився зробити свої справи. Повернувшись, став на коліна поряд з Енн, яка сиділа біля вогню, й запитав:

— Що готуєш, матінко?

— Печеню, — коротко відповіла вона.

Я всміхнувся.

— А що там є?

Енн примружилася на мене.

— Ягнятина, — сказала вона так, ніби підбурювала мене ­поставити це під сумнів.

— Давненько я вже не їв ягнятини, матінко. Можна скуш­тувати?

— Ти зачекаєш так само, як усі інші, — різко заявила вона.

— Навіть трішечки не можна? — заблагав я й усміхнувся їй найулесливішою усмішкою, на яку був здатен.

Старенька вдихнула, а тоді махнула рукою.

— Гаразд, — мовила вона. — Але якщо в тебе заболить живіт, моєї провини в цьому не буде.

Я засміявся.

— Ні, матінко. Твоєї провини в цьому не буде, — сягнув до дерев’яної ложки з довгою ручкою й витягнув її. Подмухавши на неї, скуштував трохи страви й вигукнув: — Матінко! Це — найкраще, що торкалося моїх вуст за останній рік.

— Хе, — озвалася вона, примружившись на мене.

— Це щира правда, матінко, — серйозно

1 ... 270 271 272 ... 317
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"