Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Енн розвернулася, щоб помішати вміст казанка, й відігнала мене, однак її лице вже не було таким суворим, як раніше.

Зупинившись поряд із діжкою, щоб поповнити свій кухоль, я повернувся туди, де сидів до цього. Ґаскін нахилився вперед.

— Ти обдарував нас піснею. Не хотів би й сам дещо почути?

— Як щодо «Розуму Дударя»? — запитав я.

Він наморщив лоба.

— Не знайомий з нею.

— Вона про кмітливого ру, який обводить круг пальця ­фермера.

Ґаскін похитав головою.

— На жаль, ні.

Я нагнувся, щоб узяти лютню.

— Дозволь. Цю пісню має знати кожен із нас.

— Обери щось інше, — заперечив Ларен. — Я зіграю тобі щось на свирілі. Ти сьогодні вже зіграв для нас.

Я всміхнувся йому.

— Я вже й забув, що ти на свирілі граєш. Ця пісня тобі сподобається, — запевнив я його. — Дудар тут герой. До того ж ви годуєте моє черево, а я нагодую ваші вуха.

Перш ніж вони встигли ще якось запротестувати, я заграв, швидко й легко.

Вони сміялися всю пісню. Від початку, коли Дудар убиває фермера, до кінця, коли він зваблює дружину й доньку покійно­го. Останні два куплети, де містяни вбивають Дударя, я опустив.

Коли я закінчив, Ларен витер очі.

— Хе. Маєш рацію, Квоуте. Ця штука пішла мені на користь. До того ж… — він позирнув на Кіт, яка сиділа по інший бік багат­тя. — Це чесна пісня. Жінки не можуть устояти перед дударем.

Кіт глузливо пирхнула й закотила очі.

Ми теревенили про дрібниці, доки Енн не оголосила, що печеня готова. Всі накинулися на неї, порушуючи мовчання лише для того, щоб похвалити кулінарні навички Енн.

— Тільки чесно, Енн, — поцікавився Аллеґ після другої миски, — ти поцупила трохи перчику в Левінширі?

Енн із самовдоволеним виглядом сказала:

— Серденько, нам усім потрібно мати таємниці. Не тисни на даму.

Я запитав Аллеґа:

— У вас усе складається добре?

— О, звісно, — промовив він у перерві між ковтками. — Три дні тому в Левінширі нам особливо пощастило, — підморгнув. — Згодом побачиш, як сильно.

— Радий це чути.

— Ба більше, — він змовницьки нахилився вперед, — ми так добре попрацювали, що я почуваюся вельми щедрим. Досить щедрим, щоб запропонувати тобі все що забажаєш. Узагалі все. Проси — і це стане твоїм, — нахилився ближче і промовив, перейшовши на сценічний шепіт: — Знай, що це — неприкрита спроба підкупити тебе, щоб ти залишився з нами. Ми добряче заробили б на твоєму гарному голосі.

— І я вже мовчу про пісні, яких він міг би нас навчити, — докинув Ґаскін.

Аллеґ удавано загарчав.

— Хлопче, не допомагай йому торгуватися. Щось мені підказує, що це й так буде непросто.

Я трохи замислився.

— Гадаю, можна було б і залишитися… — і дозволив собі невпевнено замовкнути.

Аллеґ багатозначно всміхнувся.

— Але…

— Але я маю три прохання.

— Гм-м, три прохання, — він зміряв мене поглядом. — Достоту як у казках.

— Це просто видається правильним, — наполіг я.

Він невпевнено кивнув.

— Мабуть, недарма. І як довго ти подорожував би з нами?

— Доки ніхто не буде проти, щоб я пішов.

— Хтось має заперечення? — Аллеґ окинув поглядом усіх присутніх.

— А що, як він попросить один із фургонів? — запитав Тім. Його голос заскочив мене зненацька, різкий і хрипкий, наче хтось тер цеглиною об цеглину.

— Байдуже: він же їхатиме з нами, — зауважив Аллеґ. — Вони однаково належать нам усім. А позаяк він не може піти без нашого дозволу…

Заперечень не було. Ми з Аллеґом потиснули один одному руки, і пролунав негучний радісний вигук.

Кіт підняла кухоль.

— За Квоута і його пісні! — сказала вона. — Щось мені підказує, що він буде вартий усього, у що нам обійдеться.

Усі випили, і я також підняв келих.

— Клянуся молоком своєї матері, ніхто з вас ніколи не укладе вигіднішої угоди, ніж та, яку ви уклали сьогодні зі мною, — тут залунали енергійніші вигуки, і всі знову випили.

Аллеґ, витерши рота, зазирнув мені в очі.

— Отже, чого ти хочеш від нас найперше?

Я нахилив голову.

— По правді кажучи, дрібниці. Я не маю власного намету. Якщо вже подорожувати з ріднею…

— Ані слова більше! — Аллеґ змахнув своїм дерев’яним кухлем, наче король, що жалує якусь ласку. — Тобі дістанеться мій власний намет, де купа хутра й ковдри завтовшки у фут! — він махнув рукою над вогнем, у той бік, де сиділи Френ і Джош. — Ідіть поставте для нього.

— Та не треба, — запротестував я. — Я й сам можу це зробити.

— Тихо, їм це на користь. Так вони почуваються корисними. До речі, про користь… — він знову показав рукою на Тіма. — Виведи їх, будь ласочка.

Тім підвівся і притиснув одну руку до живота.

— Хвилиночку. Зараз буду, — він розвернувся, щоб відійти у ліс. — Мені якось не дуже добре.

— Ось що буває, коли жереш так, ніби допався до корита! — гукнув йому вслід Отто й розвернувся до решти нас. — Колись до нього дійде, що він не може зжерти більше, ніж я, так, щоб опісля його не нудило.

— Позаяк Тім зараз фарбує дерево, я сам по них піду, — зголосився Ларен із майже неприкритим завзяттям.

— Я сьогодні на сторожі, — сказав Отто. — Це зроблю я.

— Їх приведу я, — сказала, роздратувавшись, Кіт. Вона самим поглядом змусила двох інших артистів сісти назад і зайшла за фургон ліворуч від мене.

Із іншого фургона вилізли Джош і Френ із наметом, мотузками й кілками.

— Де тобі треба? — запитав мене Джош.

— Зазвичай чоловіка про таке питати не доводиться. Еге ж, Джоше? — пожартував Френ, штурхнувши друга ліктем.

— Я частенько хроплю, — застеріг я їх. — Мене, мабуть, варто тримати трохи осторонь усіх, — я показав рукою. — Отам, між отими двома деревами, було б чудово.

— Ну, тобто з чоловіком зазвичай зрозуміло, де й коли йому треба. Так, Джоше? — продовжив Френ, поки вони відійшли геть і заходилися напинати намет.

За хвилину повернулася Кіт, ведучи із собою двійко прегарних дівчат. Одна мала худорляве тіло й личко, а також пряме чорне волосся, підстрижене коротко, по-хлопчачому. Друга була пишніша й мала кучеряве золоте волосся. Обом на вигляд було років по шістнадцять, і на їхніх обличчях відображалася безнадія.

— Знайомся, Крін і Еллі, — сказала Кіт, показавши рукою на дівчат.

Аллеґ усміхнувся.

— Це один із дарів, які дісталися нам від Левіншира. Сього­дні одна з них тебе грітиме. Мій дарунок тобі, як новому членові нашої родини, — він демонстративно їх оглянув. — Котру ти хотів би?

Я перевів погляд з однієї на другу.

— Важкий вибір. Дай-но подумати.

Кіт посадовила їх край вогню і всунула кожній у руки по мисці з печенею. Дівчина із золотим волоссям, Еллі, безживно з’їла кілька ложок, а тоді поступово зупинилася, наче заводна іграшка. Її очі здавалися майже незрячими,