Читати книгу - "Повернення до кафе на краю світу, Джон П. Стрелекі"

коліна та обняв. Тихим, спокійним голосом сказав, що розумію її. Мені теж не подобаються щеплення. А тоді пояснив, що шукачі пригод — а вона і є шукачка пригод — не можуть дозволяти дрібницям заступати шлях до важливого. Щеплення — це невесело. А ще це недовго. П’ять хвилин — і все. Так, трохи поболює рука. — Майк усміхнувся. — Хоча навіть це можна пом’якшити, пішовши їсти морозиво на честь успішної «підготовки до Африки». Суть ось у чому: щеплення — це дрібниця порівняно з поїздкою в Африку й перебуванням зовсім поряд із тваринами.

— То це ти їй і сказав?

— Так. А тоді спитав, що вона думає.

— І вона сказала, що потерпить? — запитав я.

Майк кивнув і додав:

— До речі, таке саме рішення в нас перед носом завжди, коли ми з кимось взаємодіємо. Байдуже, що це: взаємодія батьків з дітьми, двох дорослих, керівника з працівником… Мить за миттю, день за днем ми можемо вибирати тернистий шлях, на якому встановлюватимемо зв’язок з іншою людиною й дивитимемося на світ її очима. Або ж дозволимо страху перетворитися на гнів і спробуємо піти до бажаного пробоєм.

— Отже, ви поїхали в Африку, — сказав я.

— І коли ми там були, Емма повчила мене того самого, — відповів Майк.

Я засміявся.

— Справді?

Він кивнув.

— Ага. Ми неймовірно добре провели там час. Проте одного разу я стомився після тяжкого дня за кермом. Ми вже були в дорозі тижні з чотири, а конкретно того дня — п’ять годин на складних, небезпечних, дуже нерівних дорогах. Коли ми нарешті дісталися віддаленого кемпінгу, до якого їхали, виявилося, що він далі, ніж я очікував. Там не було майже нічого. Сутеніло, тож я тривожився, бо треба було поставити все до настання ночі. До того ж я сподівався, що буде де купити харчів, а там такого не було. Тож, хоч ми й привезли певні запаси з собою, я почасти був стурбований тим, що взяти Еммі поїсти. А тоді, намагаючись облаштувати наш намет, не зміг правильно розставити анкерні стрижні. Намет завалювався тричі поспіль. І я почувався очманілим. Просто геть очманілим від того дня, тієї миті… Поки я стояв там, глибоко дихав і намагався оцінити все в ширшому контексті, підійшла Емма та обхопила руками мої ноги. Вона здогадувалася що я роздратований, і спитала, чи все в мене добре. Я сказав їй, що просто роздратований через намет. «Ну, тату, — сказала Емма завзятим тоненьким голоском, — не можна дозволяти дрібницям заступати шлях до важливого. Тобто поставити намет — це дрібниця а те, що ми тут, у Африці, — це важливо. Ми поставимо намет. Однак ми маємо радіти, що опинились аж тут, у Африці, і маємо можливість побачити тварин і таке інше. Ну, тобто мало кому випадає це зробити, а ми саме тут і взагалі».

Майк засміявся й похитав головою.

— Річ не лише в тому, що вона сказала, хоч її слова були ідеальні. Річ у тому, як вона це сказала. Так прозаїчно, з такою любов’ю, завзяттям і великою мудрістю. І все-таки це було сказано словами п’ятирічної дитини. Я підходив її й закружляв, зробивши з десяток кіл. А відтак, коли Емма стала повторювати «ще, ще», зробив іще з десяток.

— І ти поставив намет? — усміхнувся я.

— Поставив намет, роздобув харчі, добре поспав, а наступного дня продовжив пригоду, — відповів Майк.

— Тебе складно уявити роздратованим або сердитим, — зізнався я. — Мені ти завжди здаєшся дуже спокійним. Наче тебе нічого не зачіпає.

Майк усміхнувся.

— Гадаю, я такий у найкращі миті. Коли найбільш справжній. А я прагну бути таким повсякчас. А ще всіляко стараюсь якомога частіше дозволяти своїй енергії жити в цьому стані.

Майк знизав плечима.

— Однак бувають миті, коли я виявляю себе не найкраще. Мене це не тішить. І я свідомо працюю над тим, щоб скоротити час, який проводжу в цій енергетиці.

— Як саме?

— Виконуючи роль спостерігача миті, а не звичайного її учасника.

Розділ 43

Емма і Джессіка йшли берегом до кафе. Вони несли з собою дошки для серфінгу. Сонце вже повністю зникло за обрієм. Рожеве сяйво на хмарах почало гаснути.

Джессіка озирнулася на океан.

— Дякую, Еммо, — сказала вона й усміхнулася. — Сьогодні був один із найкращих днів у моєму житті.

— Чудово! Може, тобі варто повернутися завтра, і ми зможемо це повторити.

Джессіка засміялася. Це здавалося просто очевидним.

— Роби те, що подобається, і не роби того, що не подобається. — додала Емма. — Мене так навчав тато, і це щира правда. Якщо сподобалося кататися на серфі, зроби це ще раз.

— Чудова порада, тренерко, — відповіла Джессіка й поглянула на прекрасне небо та океан. — Не хочеш поділитися серферською мудрістю наостанок?

Емма замислилася на хвильку.

— Ну, оскільки ти в серфінгу новенька, мабуть, запам’ятай таке. Тато навчав мене цього, коли я була маленька, і я завжди це пам’ятаю.

Джессіка стиха засміялася. Дуже вже кумедно було чути, як семирічна дитина говорить про час, коли вона була маленька.

— Я готова, — промовила Джессіка.

— Гаразд. Це три слова. Кожна літера в них щось означає. Граматично ця фраза безглузда але то пусте. Вона просто має допомогти тобі запам’ятати. Слова такі: «І в нову».

— «І в нову»?

— Ага. Коли тато мені їх сказав, я спершу не знала, що це означає. Однак він пояснив, що йдеться про будь-яке знайомство з новим. Тож тоді все стало по-своєму зрозумілим, бо, якщо пам’ятати ці речі, вони дуже допомагають. І тоді ти можеш опанувати що захочеш.

Джессіка всміхнулась.

— То що означає «І в нову»?

— «І» — це інтуїція. Видатні серфери дуже покладаються на інтуїцію, коли вибирають хвилі й катаються на них. Вони наче течуть разом із хвилями, а не існують окремо від них. Можна побачити, як деякі новачки геть не користуються інтуїцією. Вони так хвилюються через кожен крок і через те, що робити далі, тож багацько падають!

Джессіка засміялась.

— Ясно. Це — «і».

— «В» — це «вічно нова хвиля». Тато пояснював, що, дратуючись через пропущену хвилю, людина, яка сидить собі й біситься, пропустить ще дві. Якщо пропускаєш дуже добру хвилю, помилуйся, яка вона, і порадій, що був там і зміг її побачити. Однак не витрачай увесь час, жалкуючи за тим, що їі пропустив. Завжди знайдеться ще одна.

— Вічно нова хвиля, — зрозуміла Джессіка й цього разу.

— «Н» — це «найперше берися за дрібниці та йди до вершин».

— Як ти зі мною сьогодні, — зауважила