Читати книгу - "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"

Оскільки вони ненадовго, Гєна залишив машину на вулиці, бо відчиняти ворота й заїжджати у вузенький гараж — тільки час гаяти. Трушин побіг перевдягатися, а Іван сів на кухні, де вислухав від Іри низку пропозицій: кави (боже збав), плову (дякую, нас годували) та домашнього вівсяного печива з горіхами (от цього давайте). 

— Нет постов, — сумно констатувала майстриня над коментами, висуваючи шухляду. 

— Нет постов, — визнав Іван, у ньому прокинувся колишній хормейстер і зауважив, що їхня розмова за розміром вкладається в дитячу пісню «Нет кита, нет кита». 

— До чего обідно, — резюмував і перевірив у телефоні, скільки часу лишилося до наступної безплатної гри. 

— Ето плохо. Аудіторію потєряєм, — сказала Іра й дістала з шафи красиву тарілку з двома ведмежатами та діжкою меду. 

— Я поки без сєтєй. А то вже дах тече. 

— Та у всєх криша єдєт. Врємя такоє. 

Вона поклала на тарілку два великі печива і потерла великий ячмінь під правим оком, всілася напроти, важко видихнула й спитала: 

— С Марьяной говоріл уже? 

Твою мать, і вона вже в курсі останніх подій! Він же тільки-но перемкнувся на концерт, тільки-но витрусив з голови мішанину дурниць, в якій вбивство Романа сусідило з неминучим розлученням. І на тобі. 

Ваня взяв печиво, обережно вкусив — хтозна, може, воно тверде, тільки зламати зуба зараз не вистачало. Й зізнався: 

— Ні. Сьогодні подзвоню. Після концерту. 

Іра хитнула головою: 

— Вот обязательно позвоні. Сейчас, знаєшь, всє коучі говорят, шо надо проблєми проговарівать, словамі чєрєз рот, по-другому оні нє рєшаются. 

Іван не хотів продовжувати цю розмову, почав було вигадувати іншу тему, на яку можна було б перестрибнути, та Трушина його ще не відпустила, зовсім як вчителька, яка лишила тебе після уроку, щоби серйозно поговорити про неналежну поведінку: 

— Ти ж знаєш, ми етім шнейєром занімаємся, ну, по амеріканцам. Так вот, оні постоянно своім кралям доставку цветов заказивают. Я бєгаю на базар, бєру у одной... там… нє суть. Короче, вєзу нашим моделям, фоткаю іх с букєтом, а потом возвращаю на базар. Так вот — закажи цвєти Марьяне. Перед разговором. У вас же там тоже єсть доставка? 

— Не думаю, — спробував відпетляти Іван. — До нас ці сервіси ще не дійшли. 

Та Іра вже потягнулася по телефон, натисла й чітко промовила: «Тростянець, замовити доставку квітів». Ти диви — в неї телефон налаштований українською, дивно. Директорова дружина примружилася, читаючи результати пошуку, потім задоволено розвернула телефон до Івана: «На!». 

Він узяв однією рукою наступне печиво, другою хотів узяти телефон, але Іра вже передумала: 

— Нєєє, ти закосіш. Давай адрєс Марьяни і ейо номер. 

— Навіщо? 

— Потому шо развєдьотся она с тобой. Малому ж трі? 

— Три. Ну, буде. 

— Ну, і будет он папой другого дядю називать. А про тебя забудєт. І нє вспомніт, і нє узнаєт. Надо оно тєбє? 

Хороше, між іншим, питання. Актуальне. Іван думав-думав, але так і не придумав, чи треба воно йому, чи ні. 

— Нє надо, — сказав, бо саме на таку відповідь Іра й розраховувала. Додав просту адресу — вулиця 30 років Перемоги, 30. Назвав телефон. Іра почала заповнювати форму для замовлення і примовляла: «Так, рози. Вот пудровиє у ніх. Рубашкі би посмотрєть, а то втулят». 

— Шо почьом? — не витримав Іван, згадуючи баланс на карті — мінус двадцять чотири тисячі сімсот шістнадцять гривень. 

— Нє боїсь, отдаш ефіром, — відбила напад Іра традиційним трушинським жартом. А ось і автор ґеґу, перевдягнувся в темно-зелений піджак, до якого блакитні джинси зовсім не пасували, але хто ж йому про це скаже? 

А дружина сказала! Іра зміряла поглядом Гєну, посміхнулася: 

— Ожог сєтчаткі. 

— Хто всрався? Невіст! Клара Захаровна (директор чомусь називав її цим дивним ім’ям, ще одна химера), нє ето самоє. У тєбя муж, случайно, нє лєвша? — показово обурився Трушин, вказавши на ячмінь. Потім вихопив у Івана половинку печива, миттєво запхав до рота та сказав швидко підводитися, поки «какой-нібудь підор нє обляпал їм машину із лужи». 

* 

Машину їм не забруднили — пощастило, бо після дощу калюжі у приватному секторі були ледь не по самий бордюр. Трушин заспокоївся, закурив й почав видавати творчі ідеї — таке враження, що він там не перевдягався, а сидів над щоденником, готуючи список тез. Почав із того, що сьогодні на зйомках часу не гаяв, а домовився зі стилістом Валерієм (он як звати цього додіка з еспаньйолкою) про новий образ Івана — треба відростити бороду (хто б сумнівався) й примоднити його хаєр. 

Щось таке хіпстерське, з гулькою на потилиці й виголеними скронями. І забити одну руку тимчасовими мастями. І на шию одну. Тільки якісь ієрогліфи про сенс буття, бо Ваня наб’є якесь АС/DC. Іван мовчав, щосили стримуючись, щоби не накричати на імпресаріо. Мастєй, значить, їм. А пупок не пробити? 

Гєна тим часом перейшов до наступного пункту програми — для першого фотосета потрібен гарний будинок, з газоном, оскільки Лапин там хтось товаришує з прокурором, до якого вони зараз їдуть, треба пристрелятися до його будинку — може, одразу й про це домовляться. 

А для цього треба сподобатися господарю, тобто заспівати щось в тему. Воно, звичайно, краще б щось із Лєпса. Тільки-от в Івана не було таких пісень — «Рюмку водки» на «Таланті» йому вдалося замінити на «Вона» «Плачу Єремії». Багате караоке — ось як він подумки називав те шоу. 

— Наша аудіторія, — не вгамовувся Гєна, — ето Тоня твоя, тока чєрєз дєсять лєт, када лаве появятся, а муж заєбьот до кровавой ікоткі. А любві хочется — і тут єй показуют людєй, коториє в етом же возрастє ету любовь… хуяк — і нашлі! Отвєчаю, ето работаєт. Тока так і работаєт. Вот Пітт всєгда так дєлаєт, шо с Еністон, шо с Анжеліной. 

І тут Іван не змовчав: 

— В чужих руках всєгда хуй толще, — сказав він й уважно подивився директорові в очі, мовляв, що на це ти скажеш, Гєно, а? Коли тебе твоєю ж фразою прибивають? Вони перетнули кільцеву й виїхали з Києва. Праворуч минули ресторан, в якому якось працювали весілля. Хороше весілля, жирне — зам Шевченківського району видавав дочку за якогось звєрюгана з Одеси, з неба впало кілька штук за пів години. Ех, були часи… 

Гєна вийшов зі стану ґроґґі й перейшов у контратаку: 

— Ваня, от чєго ти залупаєсся? Ну нє нужни ми с тобой