Читати книгу - "Людина у човні, Vladyslav Derda"

- Ви дуже люб'язні!

- Ну що ви, це моя робота! - виправдовувався водій.

- Не кажіть, що поза роботою ви не такий добрий! 

- Ні містере, я завжди такий!

- Прошу вас Майкле не звертайтеся до мене містере, я така ж проста людина як і ви!

- Що ж, гаразд, містере!...

- Ніяких містерів! 

- Хай буде так, що ж ви проходьте, а я занесу речі на верх!

Ми пройшли у вітальну де був камін і величезний стіл, а навкруги картини і дерев'яні різьблення.

- Я такого не бачила навіть у фільмах! – Емілі уважно розглядала кожен куток великої вітальні.

- Дуже гарно, але мені цікавіше де Джошуа? - промовив я нетерпляче.

- Думаю він зараз спуститься! – Емілі дивилась на вишукані сходи, що вели до покоїв на другому поверсі.

Тим часом принесли вечерю і нас посадили за стіл. Люб'язна жіночка з акуратно прихованим сірим волоссям під хустиною привіталася з нами широкою усмішкою. За нею прийшлв Біллі несучи піднос із їжею, тим самим допомагаючи їй. За хвилину він представив її, як свою дружину на ім'я Харпер. Вони обоє були дуже милими і спокійними, усміхненими і добрими, невже ми булемо з Емілі такими ж? Я глянув на свою красуню з любов'ю, мені хотілось би, щоб ми були схожими на Біллі і Харпер у їхньому ж віці. Одразу було видно любов і лагідність, яка була між ними, наглядний приклад того, як любов міцніє з плином часом і перетворюється на глибу, об яку розбивається усе що проти любові.

- Така рада, що ви нарешті приїхали, нарешті ми познайомимося - вона не приховувала своєї радості, наче нас зустрічає рідна мама, а ми не гості, а її діти, що давно не навідувалися додому.

- Що ж раді бути у вас! - відповів я.

- Що це таке гарненьке і смачнюще на вид? - запитала Емілі.

- О доню, це наші улюблені сливові булочки з картоплі приготовлені на пару, смачні смачнющі! - усміхнулася Харпер.

- Я ніколи раніше не бачила нічого подібного! - здається Еміллі буда у захваті.

- Без них не обходяться жодні свята та навіть вихідні в тому місці звідки я родом! - пояснила Харпер.

- Дозвольте поцікавитися звідки ви? - поцікавилася моя Емілі.

- З Маунтауна, з самісінького серця гір! - з гідністю промовила Харпер.

- Долати вершини - не про мою Харпер, це в крові моєї дружини! - з гідністю похвалив свою дружину Біллі.

- Це далеко, але як ви опинилися тут?

- Люба моя, чи тобі не знати, на що жінка йде заради кохання і куди завгодно за своїм коханим! - усміхнулася вона, поглянувши на свого чоловіка Біллі з любов'ю.

- Місіс Харпер, я знаю про що ви! - промовила Емілі.

- Тоді ти розумієш мене доню! - вона поглянула на неї і усміхнулась.

- Жінки завжди знайдуть про що поговорити, навіть якщо вони взагалі ще незнайомі! - усміхнувся Біллі.

- Хай краще говорять, аби лишень були поруч! - додав я.

- Згоден з вами! - кивнув Грін.

До нас приєднався Майкл, завершивши молитву усі приступили до трапези, ми й справді трохи проголоднілись допоки дістались сюди. Куштуючи смачну вечерю мене все не покидало запитання: “Де ж той Джошуа? Заради якого ми сюди і приперись.” І ось я не втерпів.

- Містере Грін, а Джошуа не вечерятиме з нами? Чому він нас не зустрів? - я був стурбований і нетерплячий побачити свого друга.

- Містере Колінз!...

- Можна просто Матіас!

- Містере Матіас, розумію вашу нетерплячість, але вам варто спочатку підкріпитись після далекої подорожі і відпочити, дочекайтеся завтра, ні про що не турбуйтесь! - спокійно відповів він.

- Ви мене заспокоїли, дякую! - хоч усе було люб'язно і тепло, я все одно в душі залишався напруженим.

- Така вже в мене професія! 

- Ви молились за їжею! – промовила Емілі.

- Так, а що саме вас збентежило місіс Колінз?

- Ми просто ніколи не молимось перед їжею!

- Лише перед їжею? - лагідно запитав він.

- Взагалі не молимось! – уточнив я.

- Нічого я впевнений, що ви зміните це у своєму житті і завжди дякуватимете Богу за їжу! – усміхнувся Біллі. - Нічого що у нас є, ми не мали б без Нашого Отця Небес, тому усім ми завдячуємо Йому, особливо за їжу, яку Він дає нам! - пояснив він.

Ми з Емілі переглянулись і відчули чи то сором чи то збентеження, але це було тим над чим варто задуматись. Ні я ні моя дружина не були особливо віруючими людьми, ми жили як усі інші люди свого міста. Ми більше вбачали свої сили і надію на самого себе, в практичному виживанні кожного дня, ніж сакральне вірування що їжа падає з неба, як манна небесна.

- Біллі просто пресвітер церкви, яку ви сьогодні бачили! – озвався Майкл.

- Але це не обов’язок молитись за їжею, це бажання принести Богу подяку, за те що ми маємо, яке виходить із серця! – пояснив він.