Читати книгу - "Товариство Елементорів. Том 1. Кривавий діамант. Частина І, Fata Morgana"

— Ларрі! – мало не вила від радості Мія, повиснувши у худорлявого рудого хлопця на шиї. Той зовсім не противився та міцно обійняв дівча у відповідь, тихо сміючись разом із нею. 

Моллі знала, як сильно Мія сумує за ним та тіткою Ліндою, через те, що так рідко бачить їх. Сім’я батькової сестри жила на іншому кінці столиці. Дівчата жодного разу не були у них, відколи померла мати та загинула Фрея. Моллі було тяжко бачити рідних у перші тижні скорботи, а Мія боялася несподіваного нападу хвороби посеред вулиці. Гаразд, можливо, це Моллі боялася. Сестра завжди рвалася до родичів, а Моллі все вигадувала відмовки, аби не ризикувати взайве.

Тому, Ларрі, іноді разом з тіткою Ліндою, приходив до них сам, прихопивши з собою ліки власного виготовлення чи щось смачне до чаю. І Моллі була невимовно вдячна йому за турботу та підтримку.

Ларрі був її персональним кирпатим промінчиком світла у холодному світі пітьми.

Нарешті Мія випустила брата з пут своїх обіймів і Моллі змогла привітно помахати йому рукою. Сірі очі з вузьким розрізом, чи не єдине, що дісталося юнаку в спадок від східних генів його батька, ледь помітно замерехтіли, чимось нагадуючи кварцовий камінь під сонцем. 

— Привіт, Лоуренсе. – привітала кузена Моллі, підходячи й теж обіймаючи його. 

Вона зловтішно посміхнулася, відчувши як Ларрі здригнувся при згадці повного імені. Моллі пречудово знала, що він ненавидить його ще з дитинства і часто кепкувала з нього через це. Це був приємний привілей, яки належав лише їй. Проте, іноді вона теж лишалась його. Лоуренсом хлопця не називали навіть рідні батьки.

Вони поволі відсторонилися одне від одного. Ларрі знову перевів погляд на Мію.

— По-моєму, ви підросли ще на кілька сантиметрів, юна леді. – звичним тремтячим голосом промовив він. Ларрі підійшов до неї та порівняльним жестом провів долонею над головою Мії та над своєю власною.

Та штурхнула його, з навмисне ображеним виразом обличчя. Ларрі був майже на десять років старшим від Мії, тож дітьми вони вдвох з Моллі підколювали її, бо та була набагато меншою за них, як за зростом так і за віком.  

— Я вже не росту. – набурмосилася та, хоча в її очах палахкотів веселий вогник. Вона повільно перевела погляд на Моллі, а потім знову на кузена. – І взагалі, я вже не те шестирічне дівчисько, над яким можна насміхатися.

Ларрі лише скуйовдив її кучері та, хитро усміхаючись, прошепотів: 

— Тобі тільки здається, Кучерику.

Моллі потайки пирхнула, повністю погоджуючись з ним. Вона любила, коли Ларрі приходив. З його появою маєток сім’ї Шор більше не здавався таким порожнім і холодним, таким темним і приреченим на вічний смуток. Шкода, що лише на деякий час.

— Вибач, якщо це прозвучить грубо. – завчасно перепросила Моллі. – А ти чому прийшов? Зазвичай попереджуєш нас, а сьогодні так раптом...

Ларрі струснувся так, наче зненацька згадав щось. Він кілька разів стукнув себе в чоло, картаючись.

— Та я лише п-п-по...

Знову. Він знову почав затинатися. 

Його вузькі брови похмуро звелися. Ларрі зупинився, роблячи глибокий вдих, щоб вгамувати серце, що почало пришвидшено битися. Жили на його блідій шиї нервово посмикувалися у такт грудям. Ось чому його голос весь час тремтів. Бо він ціле життя бореться з напастю, що все ніяк не полишає його. Намагається перебороти та придушити її ще в горлі. Та майже ніколи не виходить. І саме тому Ларрі мовчав і зараз, не в силах вирівняти голос. 

Він двічі видихнув та вдихнув, ледь стримуючи роздратування від самого себе. 

Моллі співчутливо стиснула його пальці, намагаючись підтримати, хоча й втішити теж хотілось. Та, щоправда, його вже давно ніхто не втішав. 

Ларрі страждав від затинання ще з раннього дитинства, але до двадцяти чотирьох років так і не вилікувався. Але Моллі завжди подобався її заїковатий брат. Вона вступалася за нього ще в дитинстві перед знахабнілими старшими хлопчиськами, що мешкали у тому ж кварталі, що й сім’я Ларрі. Не один раз дівчина підбурювалася поскубтися з ними, але зазвичай далі непристойних жестів пальцями з її боку не заходило. Та й лише за це їй неодноразово влітало від матері та тітки. А їм з Ларрі завжди було все одно. В той час, як матері побивалися за своїх дітей, Моллі з кузеном були вже далеко за містом, утікаючи на квітучі луги, де могли простирчати до самого вечора, доки надокучливі комарі не проганяли їх до будинку. 

І жодного разу братове заїкання не ставало на заваді їхнім веселощам.

Моллі бачила в цьому не звичайну для всіх перепону у розмовах, а деяку особливість. Затинання здавалося їй родзинкою, що надзвичайно пасувала Ларрі. Моллі не могла уявити його з рівним, не тремтячим голосом. 

Тим часом, Ларрі востаннє випустив з рота повітря та нарешті опанував себе.

— Я за голубом. – коротко промовив він, остерігаючись чергового затинання. Юнак трохи помовчав, а потім зробив спробу сказати більше. – Батько просив повернути, бо він один з таким забарвленням. 

Моллі раптом прикусила губу так сильно, що ледь кров не виступила. Вона геть забула про пташку, яку позичила у пана Гібссона... І гарячково почала перебирати в пам’яті, коли і де востаннє бачила того триклятого голуба. 

— Слу-у-ухай. – протягнула вона, гірко зітхаючи. – Мені дуже шкода, але...

— А це не той голуб, якого ти зігнав з мансарди учора? – запитав Гарольд, тихо звертаючись до Тридея. – Ти ще говорив щось про те, що у цієї істоти не вистачить мізків, аби втекти від тебе одного. А вдвох його й нічого ловити. Е, Тридеус Третій?

Той лише махнув лапою, наче відгороджуючись від слів сича. 

Моллі спантеличено округлила очі. Вона різко розвернулася до духів, які всілися на нижніх сходинках. Під її гнівним поглядом обидва притулились один до одного, зіщулюючись від поганого передчуття. Схоже, Моллі помилилися щодо миру між Гарольдом та Тридеєм. Ці двоє здружилися набагато швидше, ніж вона сподівалася.