Читати книгу - "Скасуйте рух часу, Enni an"

Рома сидів у своїй кімнаті, втомлений і занурений у думки, коли раптом зайшов Тіма.
Рома трохи здивувався, але, нічого не сказавши, намагався зрозуміти, про що той говорить.

— Слухай, є новини, — сказав Тіма, нервово перебираючи пальцями екран телефону.
— Що сталося?
— Пам’ятаєш той самий вечір, коли… ну, ти розумієш, про що я.
— Так, на жаль, пам’ятаю. А чому ти вирішив підняти цю тему?

Тіма тяжко зітхнув, прокручуючи новину. Його голос був приглушеним, ніби він не хотів вимовляти ці слова вголос.

— Тоді ми всі разом чекали нашого з Катею батька, так?
— Так, і? — у голосі Роми відчувалося нерозуміння.
— Рейс 215 вилетів у погану погоду, невдовзі зник із радарів, так і не долетівши навіть до найближчого аеропорту. Буквально кілька днів тому літак знайшли неподалік у лісі, вижилих не виявлено.
— На жаль, у списку постраждалих був і наш батько.

Рома завмер. Він не міг повірити, що це правда. Як так? Катя пішла, і тепер її батько...

— Ні, — прошепотів він, відчуваючи, як груди стискає від болю. — Не може бути. Це неправда.
— Це правда, Ромо. Я щойно дізнався. Він загинув.
— Приблизно в той самий час, що й Катя...

Рома заплющив очі й, не кажучи ні слова, підвівся, намагаючись зібратися з думками. Навіть не знаючи цього чоловіка, він відчував біль, ніби це був хтось із його близьких.

Тіма поклав йому руку на плече, намагаючись хоч якось підтримати.

Минуло пів року з того дня, коли Катя пішла. Час не лікував, але дозволяв звикнути до думки про її відсутність. Рома все ще не міг прийняти, що її більше немає. Він часто думав про неї, особливо в тиші, коли залишався на самоті. І ось, вони з Кристиною знову стояли біля її могили.

Було тихо. Лише вітер злегка колихав траву, створюючи ілюзію життя, якої тут вже не було. Рома стояв, дивлячись у землю. Його думки все ще блукали у минулому, і як би він не намагався, усе поверталося до неї. До того дня, коли вона пішла. І навіть зараз він не міг прийняти того, що її більше немає.

— Ти ж не один, Ромо, — сказала Кристина, стоячи поруч. Вона не ставила питань, не змушувала його говорити, але її присутність було таким заспокійливим. Вона мовчала, дозволяючи його думкам не поспішати, не квапитися.

— Я… — почав Рома, але не міг продовжити. Здавалося, що слова пронизують його, а біль знову повертається.

— Ти знаєш, я пам’ятаю, як усе починалося. Ти не вірив, що Катя могла бути для тебе важливою, — сказала Кристина тихо, але впевнено. — Ти часто казав, що ви просто друзі. Але ти сам бачив, як змінювалися твої погляди, як вона стала частиною твого життя. І навіть якщо ти не хотів цього визнавати, вона змінювала тебе, Ромо.

Рома відступив назад, не готовий до такого зізнання.

— Але… я ж не міг цього зрозуміти, не тоді. Я думав, що… що вона завжди буде поруч. А тепер… — його голос затих.

Кристина підійшла ближче, м’яко поклавши руку йому на плече.

— Ти не один. Навіть якщо ти втратив її, ти можеш пам’ятати й продовжувати жити. Ти ж не хочеш, щоб її смерть залишилася просто пустотою, яку ти носиш у собі?

Рома глянув на неї, ніби раптом усвідомивши, що вона має рацію. Йшлося не про те, щоб забути Катю. Йшлося про те, щоб рухатися далі, незважаючи на біль.

— Дякую, — тихо сказав він. — Ти справді знаєш, про що говориш. Але, здається, я завжди боявся, що вона була частиною того, що мені більше не повернути.

— Це і є життя, Ромо. Ми не можемо повернути те, що втратили. Але ми можемо вчитися у тих, хто був з нами. І робити так, щоб їхня пам’ять жила далі.

Рома кивнув. І раптом відчув полегшення, ніби щось важке зникло з його серця. Він не був один. Кристина була поруч. І вона допомогла йому зрозуміти, що потрібно рухатися вперед, не забуваючи того, що було, але приймаючи це як частину свого шляху.

Це місце залишалося таким же тихим і порожнім, ніби світ навколо завмер в очікуванні. Усе було так само, як і в день похорону, але час залишив свій слід — трава під ногами Роми трохи підросла, і десь у далині почувся шум міста. Він стояв у тіні дерева, усвідомлюючи, що, можливо, це було останнє прощання. Адже ні Рома, ні Крістіна не знали, коли знову приїдуть сюди.

Рома попросив Крістіну залишити його на кілька хвилин самого.
Він поклав руку на холодний камінь могили й глибоко вдихнув.
— Ти ж не хотіла, щоб я страждав, правда? — прошепотів він, і його голос затремтів на останньому слові. — Ти казала, що я надто багато думаю… Але чому мені так важко відпустити тебе? Ти ж була моєю найкращою подругою. Катю, я сумуватиму за тобою.

Він присів навпочіпки біля могили, дивлячись на невеличку ділянку землі, яка все ще була охоплена тінню вечора. Але раптом його погляд зупинився на маленькій білій ромашці, що росла просто біля могили. Рома примружився, наближаючись.

Маленька квітка здавалася крихкою, але водночас неймовірно живою серед усієї цієї тиші й спокою. Це була єдина ромашка, що виросла серед холодної землі та каміння. Рома простягнув руку й обережно торкнувся пелюсток. Йому здалося, що крізь нього пройшло щось знайоме й рідне.

— Це ти, так? — тихо спитав він, дивлячись на квітку. — Ти ж завжди любила ромашки.

Його голос тепер був твердим, спокійним, але в ньому все ще відчувалася біль. Він не знав чому, але здавалося, що ця ромашка — не просто випадковість. Це було як послання. Ніби Катя досі поруч, вона все чує.

Він опустився на коліна й довго мовчав, вдивляючись у квітку.
— Ти була права. Ми так часто губимося в дрібницях, що забуваємо про найголовніше. Але ти завжди нагадувала мені про важливе… про те, що не варто боятися бути собою. І я… я пам’ятатиму тебе, Катю, пам’ятатиму, як ти посміхалася і казала, що не треба боятися життя.

Рома тихо торкнувся ромашки, ніби передаючи останній привіт.
І тут у голові промайнула думка: Скоро все мине. І цей біль зникне. Але пам’ять про тебе залишиться назавжди. Я пам’ятатиму тебе такою… якою ти є. Завжди.