Читати книгу - "Скасуйте рух часу, Enni an"

У приміщенні було тихо. Світло свічок танцювало на стінах, як тіні, приховуючи глибину болю,
яку кожен відчував. Легкий запах ладану витав у повітрі, але він не міг приховати
тяжкості, що тиснула на серця.

У центрі зали стояла відкрита дерев’яна рама, вкрита білою тканиною, наче хмара,
готова поглинути все, що залишалося. І в цій тиші, серед людей, її вже не було.
Лише її речі, її фотографії, її слова — все те, що колись належало їй, тепер
стало частиною цієї прощальної церемонії.

Катя пішла. Але її сліди залишалися тут, у цьому місці, серед тих, хто любив її. І
кожен, хто прийшов, знав, що це не просто прощання. Це було завершення, яке
так і не вдалося зрозуміти.

Мати стояла поруч з труною, її очі були червоними від сліз, але вона трималася.
Силует її постаті здавався трохи чужим серед усього цього. Вона була загублена у
думках, у спогадах про ту дівчинку, якою Катя була в дитинстві. Вона стискала в руках
книгу, старий щоденник, той самий, який Катя залишила їй у листі. Мати не могла
зрозуміти, що саме її донька хотіла передати таким чином. Але вона відчувала, що ці
слова — її останнє прощання. Мати тихо промовила:

— Ти завжди була моєю гордістю, Катю… Я пам’ятатиму тебе такою, якою ти була. Моя
дівчинко.

Вона прикрила очі й зробила глибокий вдих. Мати знала, що залишатися сильною — це
те, чого Катя хотіла б. Але як бути сильною, коли вже немає того, хто колись був поряд?

Тіма, її брат, стояв у кутку, ховаючи обличчя в долонях. Сльози котилися по його
щоках, але він не міг вимовити ні слова. Катя завжди була його опорою, навіть якщо
він ніколи цього не казав. Вона завжди говорила, що вони з ним — дві половинки
одного цілого. Але тепер цієї половинки не було.

Рома впав на коліна біля труни, його погляд був порожнім. Він не знав, що відчувати.
Він відчував цю величезну порожнечу, яка заповнила його, і не міг зрозуміти, чому він
не встиг сказати їй усього того, що було таким важливим. Він залишився б поруч,
він би допоміг, якби тільки знав, що сказати. Але вже було пізно. Сльози не приходили,
але вони тяжіли на грудях, і кожен подих ставав важким.

— Пробач мені, Катю, — прошепотів він, його голос ледь чувся. — Пробач, що не сказав.
Я все розумію... Я все розумію, але ти так далеко…

Аня стояла осторонь, її обличчя було блідим, а очі — повними болю. Вона так довго
думала, що їм ще доведеться багато пережити разом. Але тепер було пізно. Все, що
вона могла, — це дивитися на неї, ніби намагаючись передати свою душу через погляд.
Катя була її найкращою подругою, її другом і опорою. І ось її більше не було.

Аня взяла до рук блокнот, той, який Катя їй залишила, і, гортаючи його, знайшла
малюнки, які Катя так часто для неї робила. Кожна лінія, кожен штрих був сповнений
тими моментами, які вони пережили разом. Але зараз вона не могла стриматися.
Сльози покотилися по її щоках, і Аня притиснула блокнот до грудей.

«Ти була для мене не просто подругою, Катю. Ти була всім, що я шукала. І тепер
ти пішла…»

На прощальній церемонії був навіть Лев. Він мчав так швидко, як тільки міг, коли
дізнався, що сталося.

Він стояв трохи осторонь, але його очі видали те, що він переживав. Він відчував
цю порожнечу, яка, здавалося, поглинула всіх, хто коли-небудь був близький до Каті.
Він знав її не так давно, але навіть за цей короткий час вона встигла залишити
слід. І тепер, перед її тілом, він усвідомлював, наскільки важливою була ця дівчина
для всіх.

Він тихо прошепотів:

— Ти була… особливою, Катю. Хоча ти в це не вірила, але я вірю.

І в цій тиші, серед сумних поглядів, звучало єдине запитання, на яке не було
відповіді: чому?

Прощання тривало, здавалося, вічність. Усі стояли мовчки, і кожен намагався знайти
в собі сили йти далі. Але одне було зрозуміло — Катя залишила слід, який не зникне.